Вона сміялася, а він лише мовчав,
Навколо глухо наче у труні,
І тихий голос в тій труні шептав
Шептав слова болючі і сумні,
Що це кінець, кохання більш немає,
Та він не вірив, думав це обман.
Вона його собою полоняє,
Але між ними ліг густий туман.
Хотів піти, але не зміг – спинився.
І крок назад повільно він зробив.
У вічі їй востаннє подивився,
Згадав ті дні, як мріяв і любив.
Тепер іде, щоб тільки не зустріти
Її убивчий погляд і уста.
Тепер душа буде його боліти,
І кожна мрія гола і пуста.
Проходять дні, і тижні, і роки.
А він її лиш образ пам'ятає,
І ніжний дотик теплої руки,
Який ще душу змерзлу зігріває.
Одного дня негода лютувала:
На дворі вітер, град і ураган
Йому у серце блискавка попала,
І у очах розсіявся туман.
Крізь біль і смерть почув слова кохання,
Та він лежав, кінець вже наближався.
Й було у нього лиш одне бажання –
Щоб більше так ніхто не закохався…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314140
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.02.2012
автор: Тарас Процайло