Не знайшов нічого шо веде до краю прірви
Пориви вітру вирвуть ріст коріння,що від хрипіння злої волі
Вливає лихо сміхом внутрішнього хламу.
Тільки ставши на краю відчуєш крадькома украдене повітря тіла,
то сила в бездну полетіла впавши в чорну пустоту.
Зі сльозами криком просять світла вивести з глухої ночі,
Просять вічні свічі запалити по украдених за спиною вітрах,
Що страх сторонніх подихів подалі гнали від святинь.
Я свого царства вже не цар,
Покинув моє царство лицар – охоронець дому,
До полону йде народ плюючи мені в спину.
Усе надбання гине від стихій природи,
Вітри сніги і талі води стіною нерушимою нападають на мій двір,
Із лабіринту вирвався на волю полонений мною звір
З очима чорними й зіницями червоними.
Ох я чую зараз він все мені згадає…вже підповзає,
Палає з роту вогнище,він виє лютим боєм із грудей,
Голодний,а людей нема,от і кусає лиш мене
Та він із царством моїм згине від стихійної стіни.
Стираю кров,дивлюсь навколо,скільки ж я дерев зрубав,
Окремі із землі з корінням виривав,
А тепер там тільки незахищене безмежне поле,
Трухляві пні,і то горять в вогні. Немає щастя в порожнечі!
Очі в сльозах,а сам по груди вже у пащі мінотавра,
Переді мною прірва,а за спиною стіна
Та все ж не вірю,що виходу немає.
Я зараз згадую з якою пристрастю рубав безмежні хащі,
Від гущі очищав невидимий тоді ще горизонт,
За лісом гори зруйнував і бачу тепер все,
Та в тому всьому тільки пустота,
Що закінчується горизонтом шахової дошки.
Та чую у кишені трошки залишків насіння,
А в криниці є іще жива вода,як звір не з’їсть
посаджу навколо молоді дерева,
Насіння слів на сповідь принесу.30 01 2012
́
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314325
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 15.02.2012
автор: YUTG