Твой глас незримый, как дым в избе.
Смиренным сердцем молюсь тебе.
Овсяным ликом питаю дух,
Помощник жизни и тихий друг.
Рудою солнца посеян свет,
Для вечной правды названья нет.
Считает время песок мечты,
Но новых зерен прибавил ты.
В незримых пашнях растут слова,
Смешалась с думой ковыль-трава.
На крепких сгибах воздетых рук
Возводит церкви строитель звук.
Есть радость в душах — топтать твой цвет,
На первом снеге свой видеть след.
Но краше кротость и стихший пыл
Склонивших веки пред звоном крыл.
С. Єсенін, 1916 р.
Твій глас – ледь чутний, як хатній дим.
Похилим серцем молюсь пред ним.
Вівсяним ликом свій живлю дух –
Життя хранитель, незримий друг.
Рудою сонця цвітуть світи,
Одвічній правді тут прорости.
Стікає часом пісок надій,
Ти сім’ям свіжим поля засій!
Спіліють в нивах німих слова:
Впереміж – думи, ковиль-трава...
На дужих стеблах творящих рук
Храмину світу звиває звук.
Душа радіє по цвіту йти,
В снігу відбитки – сліди, світи...
Та вище стихлий, уклінний пал,
Що дзвоном крил до душі припав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317013
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.02.2012
автор: Богдан Ант