Давай забудем образи, що в голові смутними викликані думками. Де атласні полотнища закриють з головою... Протру вікно, що губи твої його торкалися, до дірок поглядом. Там, де сльозами омиє дощ чистими і візерунки відкриються на гладенькому асфальті та бруківці, колись затоптаній. Чоло твоє ясне, прикрите локонами (для загадки?) проб'ється крізь дорожній пил...
Досить! Досить томити марними надіями на зорю, що тільки загорілась. Чужа ж бо! В руках іншого неба палахкотить і тепло своє дарує його планетам, - ні промінчика повз туманність. Осьдечки, під носом твоя. Тобі одному світить і байдуже на бажання твоє.
Чорними тінями додолу впадуть зів"ялі троянди в руках твоїх, не отримавши бажаного світла і вологи з очей сонця далекого. Барвисті ж волошки весело поглядають на тебе, закликаючи: "Ну зірви ж, зірви!Поглянь хоча би й засвіти нашу зорю...".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318025
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 29.02.2012
автор: Стефан М.