До нудоти, холодного поту, до відчуття як
запікається в носі ртуть.
Навіжено, дико сміятись, тамуючи у безодні
власного роту пиху, заздрість, амікошонство,
тваринну лють.
Ніч тримає у повні свій келих,
хочеш, я тобі трохи суму наллю.
Серце проведене струмом, на ньому позначка on\off
а твої очі незрозумілі, дивні, мов писані на івриті
і я гублюсь у їхньому лабіринті, плутаюсь вузликом
між цих нестерпно довгих, мовчазних розмов.
Немає нічого більш жалюгідного,
ніж той, хто власну душу, роздягаючи,
виставляє, немов на вітрину.
Невже справді ти у мене такою скупою
монетою кинув. А я віддала б тобі останню,
щонайменше мідну...
Хтось завтра побачить як сонце сідає
медовим намистом в колінах Токіо.
Я міняю тебе без зайвих образ
та докорів на чашу терпіння і спокою. Навмисно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319671
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.03.2012
автор: Леона Вишневська