Схопивши вербу за густу косу,
Збиваючи колінами росу,
Ридає в річку, як хлопчак малий,
Поранений отаман січовий.
Вже плоті біль не відчуває він.
Стоїть у вухах монотонний дзвін
Шабель, що козаків рвуть на шмаття,
Останній крик, з яким іде життя
Та кулі свист, глухий удар об сталь
І ребер хруст розбитих мов кришталь.
- Де ж синьоокі лицарі мої?
Озвіться голосисті с’оловї! –
Отаман зводить очі до небес.
У відповідь завив бродячий пес:
- Нема коша! Всіх братиків нема!
Орел над ними жадібно кружля.
Вас хитрий лях у пастку заманив,
Безстрашні душі підло загубив!
Упав отаман у траву слизьку:
Слизьку від крові. Смерть відчув близьку…
Із комишу лях вийшов до води
Промовив: - Він ще жиє, подиви!? -
Пістоль в козацьке серце дулом впер.
Отаман харкнув: - Щоб вас чорт ізжер!
Вхопивсь за шаблю, та не зміг піднять:
- Прийшла година видно помирать.
Не врятував я братиків своїх!
Простіть мене! Прости Господь цей гріх!
Прощайте запорожці православні!...
Від пострілу здригнулись дикі плавні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319778
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.03.2012
автор: Осіріс