. Вона була грішна,
Грішна і кохана.
Гріх простили люди,
А кохання – ні…
Ой, втішилося нині дідове поле, позбирало родину, заговорило, ще й як заговорило! Стрепенулось, як сполошена птаха, обтрясло крильми і за душу взялося. Там щипне – болить, там рушить – коле, а там – уже кров’ю тече. І що ж ви нажили, баби? Що не доля, то сльози? Мене занапастили, себе занапастили і дітям так постелили… порозчахалися молоді, к недоспівані пісні, і голос є, а співати неохота. Не так то мало бути, не так… хлопа треба, ґазди…
А де його взяти? Коли той поїхав, той покинув, той спився, а той і ґаздою був, та вилежується в теплій землі на цвинтарі… а жінка бідує. Ой, злости на вас треба, хлопи, не годиться бабу саму лишати, не годиться!
Побурчав дідів город, побурчав, вибалакався, ніби хто слухав, та й легше стало. Гайда до роботи.
А зранку добре робити, недарма кажуть «ранок – панок", зранку стільки візьмеш, що до вечора не доженеш. Земля розсипалася, гарна, сита, відпочила. Давно тут колгоспне поле було, а коли прийшла незалежність, роздали людям.
…
Марія розкидала біб, відмежовувала бараболю від буряків, а буряки від кукурудзів. Город розбила на три шматки, найбільший припадав на кукурудзи – і корові буде січка, і курці кукурудза. Ніхто їй не перечив, Марія знає…
А Марія добре пам’ятає, як у війну не мала навіть що посадити. На городі лише жінки, чоловіків не було, кілька в селі лишилося, і ті скалічені. Садили лупину від бульби, по кукурудзику кидали, а зродило… Ой, як зродило, на біду, певно.
Наталка побачила, що Марія лишилася далеко від усіх, пішла навпростець до неї:
– Бабцю, є розмова.
Маріїне серце тьохнуло:
– Знаю. Чую серцем. І боюся її, – сказала Марія дуже швидко, так, ніби квапилася виговорити все, – ти змінилася. Цей блиск в твоїй очах видає тебе. Ти любиш. Хто він?.. Не смій, ти ж шлюбила!
– Не можу, змушую себе і не можу. Він жонатий, бабцю, має діти. Я робила все, аби відігнати його, і не змогла.
– Якби постараласі – відігнала би, – відповіло зло Марія. – Не смій, Наталю. Будь-кого – сліпого, кривого, глухого, але не чужого. Чуєш, дитино, бо прокленут тебе і твоїх дітей.
– Бабо, я не можу. Я сходжу з розуму без нього, – стогнала Наталка.
– Можеш, Наталко! – крикнула Марія. – Треба, дитино. Не занапасти себе, не занапасти. Люди не прощают і Бог не велит. Викорчуй, вирви з серця, а не можеш – то вирви і серце.
– Що Ви кажете, бабо??? – плакала внука.
– Кажу, бо знаю, не вб’єш ти, вб’ют тебе, а я сего не можу допустити, дитино. Се гріх, Наталю, – рука затряслась в Марії. – Прийми муку на все життя, але не приймай сю любов. Чуєш? Не прийми!
Розмова – як кулеметний обстріл. Марія не давала Наталці розказати, обривала її, налітала, як ураган, на неї. Хотіла вибити з її голови навіть думку про нього, хотіла вивітрити з її серця все. Та добре знала, що не зможе.
Замовкла. Перехрестилася. «Отче наш…» – Марія молилася, просила Бога відволікти біду від Наталки. Котру чула.
– Боже, обережи, заступися за неї, – просила посивіла жінка, – Мати Божа, поможи. Я знаю, що вона не зможе. Я знаю, як то любити. Дай їй сили не знати тої правди – платити за гріх. Не дай! Я прийму все, Господи, спаси мою дитину з гріха.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321050
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.03.2012
автор: Оксана Пронюк