Звідкись сутінки смуток збирають
І складають у постіль доволі.
Він, як пух тополиний, злітає
Та засліплює очі до болю.
І защемлює змучену душу,
І знесилює руки і волю.
В ніч зі смутком іти чомусь мушу,
Так тягне і веде за собою.
І немає ні ночі, ні днини,
Щоб не спала зі смутком, не їла,
Щоб не мала на серці провини:
Не сказала чи недолюбила...
Знову вітер шугає в хмаринах
І гасає в калюжах глибоких.
Дощові розмітаю краплини
І запитую себе: - Допоки?
Та допоки лягатиме смуток
В моє ліжко, на сонні повіки?
Хочу смуток згубити, забути,
Залишитись без нього навіки.
Хай би сонце в душі гріло знову,
Промінцями би сяяли очі.
Хай би слухала зоряну мову
В прохолодні чаруючі ночі.
Хай як смуток – то легкий, прозорий.
Хай як сум – то лише на хвилину.
Хай приходять сумління докори,
То ж потроху, а не без зупину.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321209
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.03.2012
автор: Ліоліна