Горю у власнім полум*ї здогадок,
У морі спогадів титаніком тону,
Як ще одне життя прожив немов додаток,
З реальності втікав у простір сну...
У нім немає осені й весни,
Немає радості і сотень сліз
Там немічні здіймають валуни,
Або летять повалені і мертві вниз...
Туди ховаються нікчемні чи забуті
На роздоріжжі долі кинуті одні,
В яких останні крихти у вогні здобуті
Із силою займає "витязь" на коні...
У сни зникаємо, як страус у піски
Не розуміючи безглуздості всіх дій,
Насправді в паніці,немов косяк тріски
Гуртуємось, бо страшно помирать одній...
Ми творимо свою реальність кольорову,
І підіймаємо її до всіх святих,
Шануєм пишно, ніби в Індії корову
Цінуємо в цій площині живильний вдих.
І часто...Дійсно часто і це гірко,
Втрачаємо реальний хід життя
І в ланцюгу буття утворюється дірка,
Така банальна...дірка небуття...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322170
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.03.2012
автор: Турист