Шепочуть липи, тихе надвечір’я
Торкнуло віти голубим крилом.
Візьму я сина, вийду на подвір’я,
Поки не обгорнуло землю сном.
Зійду стежиною у яр, в низину,
Поки ще сонце зовсім не лягло.
Знайду струмок, тоненький, як лозина,-
Дитинства мого світле джерело.
Воно таке співуче і мрійливе,
І бризкає краплинами води.
Здається, справжнє дзюркотливе диво
Виглядує з-під кореню верби.
Помию сину ручки, дам напиться,
Хай набереться сили від землі.
То ж дух землі – прозора та водиця,
Народжена в невідомій імлі.
Та й потече вода із мого краю
У річку, потім – в море, в далину.
Любитиму я вічно, знаю, знаю,
Землі і молодість, і сивину.
Бо ця вода, що весело іскриться, -
То, мабуть, вічності нечутний плин.
Колись зросте і стане, як годиться,
Дорослим, дужим мій маленький син.
А цей струмок - він буде, як дзвіночок,
І через двадцять літ все ж так співать,
Свій древній буде танцювать таночок
І сина мого сина напувать.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322616
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.03.2012
автор: Ліоліна