- Вже давно за десяту... Знаєте, мені подобається саме цей час, коли сніг за вікном вкриває всю землю у цілковитій темряві у повній тиші.Кажуть що білий колір надихає творця, надає йому наснаги,розкутосі, збуджує уяву…
З кожним днем зима наповнює мене, знищує щось кольорове, покриваючи усе білим, проникаючи у найвіддаленіші куточки того, що лишилось всередині… Холод, що наповнює мої думки, зустрічає шалений супротив тепла, що не бажає гинути під кригою….
Намагаюсь не виказувати свого стану іншим, живучи звичним життям, жартуючи, сміючись з усього але у мене з кожним днем життя виходить усе невпевніше і гірше... Намагаюсь допомагати іншим і розв'язувати більше їх проблеми, щоб хоч якось відволіктись від своєїх... .але….проте це як зірка - викидає шалену кількість енергії перед тим, як згаснути... до того ж, виходить у мене кепсько та й завдаю більше шкоди, аніж користі…
Знаєте, я лишився майже один, зовсім один... але сам у тому винен. Зима дісталась усього, що було мені дорогим. Що ж, логічно було б розпочати малювати нову картину на білому аркуші паперу, але щось немає бажання та й кудись поділись сили від постійного перемальовування свого буденного життя…невистачає кольорових …
Промовляючи сам до себе сидів юнак ,на вигляд гордий та щасливий…він умів відчувати…відчувати те ,що іншим здавалося б простою дурницею…Мабуть…Але ні…іншим не під силу!!!
Він наповнював свою душу,обережно не замислюючись.
Він був маленькою людиною у великому світі... Одна думка серед мільярдів інших... Один погляд, спрямований вдалину... Чи багато здатен змінити у цьому світі?: - Часто задаю собі таке питання і шукаю десь там, у голові, відповіді на нього (А ви часто думаєте над тим, чи можете щось змінити тут?).
...Він вірив у те, що зможе змінити світ, проте світ не вірив у це... Він впевнено крокував уперед до своєї мрії, проте мрія невпевнено відступала від нього... Він вірив, він жив,відчував... Доля постійно ставила перед ним складні задачі, проте він із завзяттям їх розв'язував. Він намагався довести, що зможе, проте йому не вірили. Досягши багато чого, він, озирнувшись, раптом відчув, що лишився один – всі кинули його на півдорозі. Він зневірився, відступив... вперше.
...Годинник посекундно і невпинно цокає – вибиває ритм життя... Люди сунуть вулицями, невпинно кудись крокуючи, заздалегідь намітивши собі дорогу, поставивши перед собою ціль. А що буде потім, коли вони її досягнуть? Того вони сказати не можуть... Щастя? О, вони щодня користуються цим слово, навіть не знаючи напевно, що воно означає. Проте буде не воно, а тимчасове задоволення, після якого вони шукатимуть нову “дозу”, прокладаючи собі у голові новий шлях...
Маленька людинка сидить у своїй тісній кімнатці, поглядаючи у вікно. Стомлене від повсякденної одноманітності!!! . Маленька людинка прагне свободи, прагне вирватись із тісної кімнатки... але куди? У цей тісний і одноманітний світ?...
Можливо йому не судилося змінити світ, проте змінити себе, свої погляди!!!
П.С. Ми просто забули, що маленька людинка – це і є цілий світ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323148
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.03.2012
автор: Марина Василюк