(Вірш"Чи ж я скажу..."присвячується цій історії з нашого реального життя.)
Ніч ще розсипала зимовий холод. Сірі тумани, гуртуючись низько над землею, ще дихали морозом, але денне сонячне проміння вже пробивалося, нагадуючи, що весна вже є. Ще мить – і в повітрі заясніє теплом і радістю оновлення життя. Переливалось воно і в душу людську. Це особливо відчула Олена. Саме подих весни і спонукав зібратися на зустріч, розбудив і її від буденщини, відірвав від таких, здавалося, вічних домашніх обов’язків. Роздумувала, що нарешті, побачить давню подругу, яка вже втомилася запрошувати. Можливо, ще б не зібралася, не зважилася б, але весна додасть роботи і …вже тоді не вирватись. Та й дочка Галинина приїхала здалеку, побачити б. Олена задумалась, споглядаючи з вікна маршрутки навколишню природу. А ось вже і місто.
Давнє місто… Воно залишилося тільки в її спогадах. Те місто, яке вона до безтями любила, сама ж залишила, втікаючи від болю. Сьогодні воно вирувало новим, чужим для неї життям. Олена ні разу не відвідала його відтоді, як покинула, ні, як загубила тут свою, вимріяну, любов. Як багато літ минуло, а мить спогадів така яскрава. Жінка стрепенулася, швиденько підібрала сумки, здається, ж виходити. Зійшла. Роздивлялася вулиці. Якось і не довелося тут бувати, тому і не зовсім знала, де потрібний будинок. На серці змішалися почуття радості зустрічі й гіркота спогадів. Олена старалася відігнати сум, адже попереду хороша довгоочікувана гостина, бажана зустріч. Чи ж знала жінка, що її ще чекала одна, непередбачувана зустріч, такої б вона ніколи не побажала.
Молодість знову пхалася у спомини, спонукала повертатися до подій…і. Олена здалася. Брела вулицею, сумно згадуючи давні події. Сполохали її серце думки, від яких так далеко ховалася . Любила свого коханого так, як ніхто, здавалося, не кохав.
А прийшла така велика любов просто, легко, непомітно. Юною, веселою влетіла вона з подругами в автобус , несучи за собою галас сміху й щебету. Радість такого спілкування аж бриніла в очах Оленки. Це незвичайне натхнення і побачив водій автобуса, коли ненароком зустрілися у дзеркалі їхні погляди. Зелені серйозні чиїсь очі суворо споглядали на неї . Та це ж водій, посміхнулася вже скромніше.
Такий гордовитий. Його очі так і не посміхнулися у відповідь. Ніби засуджували галасливих дівчат. Аж спіткнулася від непроханого осуду. Але мить – і вже рівний спокійний голос сповістив назву зупинки. Щось у голосі було таке ніжне, пестливе, яке незборимою силою підштовхнуло ще раз заглянути в дзеркало. Воно споглядало знову дівчину своїми зеленими очима. Не посміхнулося. А душа Олени так і присохла до тих дивовижних очей. Дівчата щось розповідали, сміялися, підштовхуючи її до виходу, а Олена не чула їх, вперто стояла на проході і дивилася, дивилася, чекаючи зустрічі поглядами. Незнайомець ще кілька разів заглянув у дзеркало, вражаючи дивним світлом. Дівчина відчула якесь нестримне почуття. Це було кохання з першого погляду. Зрозуміла Олена, коли вийшла з автобуса…і не змогла не озирнутися. Навіки полюбила його. І дівчині не залишалося нічого, крім як піддатися цим почуттям і крокувати за їх покликом. Його очі стояли перед її очима і вабили. Горда красуня стала їх заручницею і тінню. Завжди на цьому маршруті щоденно вона вистоювала допоки не їхав автобус. Обов’язково проїжджала кілька зупинок, супроводжуючи свою любов. Їй було досить побути поруч, відчути якийсь невидимий подих ніжної близькості, щоб потім жити день до наступної зустрічі. Не завжди насмілювалася заглянути в дзеркало, зануритись у зеленаву глибину краси чоловічих очей. А коли наважувалася, бачила, що очі її впізнали і, деколи навіть скупо посміхаються. Від частоти її проїзду незнайомець теж упізнавав дівчину. Хіба ж йому було до тями, що для того, щоб їм зустрітися, Олена вистоювала довгі хвилини в будь – яку пору й погоду в чеканні його рейсу. А коли, простоявши на зупинці майже день, не зустрічала рідних “зелених очей”, полохалось її серце, щеміло дивною порожнечею. Наче, день вкрали, обрізали, вкоротили, і тільки печаль залишилася в ньому. Таких днів не любила Олена.
І таки не втрималась одного разу. Не побачивши довго коханого, почала розшукувати в автопарку, щоб хоч якось дізнатися про долю розлуки. Хвилювалася марно, він, як і всі мав відпустку. Тепер Оленка знала, що на цьому рейсі водієм працює Дмитро (так звали її коханого). Дівчина почала звикати до його ”виробничих відгулів”, просто чекала поки з’явиться її сонце на “водійському горизонті” і засвітить її душу спокоєм і любов’ю.
Так і жила надією, не зважуючись підійти, щоб ближче познайомитись. Чекала якогось чуда, для освідчення. Чекала й любила коханого понад усе на світі. Звик до неї і Дмитро. Інколи навіть і посміхався, а якщо запримітить між пасажирами, вітався. Якось довго не було і Олени ( їздила до хворої мами) здивувався, перепитуючи, де була. Отже помітив мою відсутність, значить не байдужа… виспівувала її душа. Ось трошки ще часу і зважуся освідчитись. Розкажу, яка велика моя любов. Олена замріялась. Як вона вірила тоді у свою удачу. Щиро надіялась, що стане не тільки тінню коханого, а потрібною йому на все життя. Уявляла, як буде щоранку зазирати в рідні зелені (ніколи раніше таких не бачила) очі , а бачитиме там тільки любов, його, ні, їхню, велику і безмежну. Жила мрією і майбутнім щастям.
Але одного разу… Відчула ще зранку неспокій. Якось так тужливо захотілося побачити Дмитра. Чекала, бо знала, що працює в другу зміну. І побачити його зможе лише після обіду. Чому ж так тріпотить немилостиво серце, так щемливо пече душа. Зібралася й пішла. Доля вела назустріч, думала, щастю. А насправді – до вічної розлуки.
Присіла, як і завжди, на знайомій зупинці. Не розуміла, чому вона тут ?. Адже до початку зміни ще довго. Якась внутрішня (нерозумна) сила не відпускала Олену і вона продовжувала чекати. Ні, все ж таки не… розумно. Треба вгамувати серце і дочекатися вечора. Піднялася вже йти. Дорогою прошмигнули й зупинилися в декількох метрах, прикрашені стрічками автобуси. Весілля. Чиєсь щастя вже відбулося. Автобуси, призупинившись на мить, підбирали гостей. У вікні майнули знайомі обличчя. Це ж друзі, колеги з роботи Дмитра . Може, і сам Дмитро тут на чиємусь святі, знову виникла думка. Уважно приглянулася, поспішаючи підійти ближче. І отетеріла. Її коханий в святковому вбранні поруч із нареченою. Його нареченою. Ось їх, сміючись, друзі витягують з автобуса, вітають, обіймають. Ось всі гості, нарешті, вмостилися й від’їжджають… А Олена закам’яніло стоїть, непорушною статуєю. Душа лише раз скрикнула і замовкла, вмерла.. Це його весілля, його. Велика крапля сльози скотилася з щоки , мокрою плямою розтеклася на асфальті. Оленка роздивлялася її і не могла нічого зрозуміти. “Це все?” – запитувала її душа. Схлипнула вголос, хтось озирнувшись, перепитав чи не потрібна допомога. Але дівчина не слухала. Вона не йшла, майже повзла вулицею. Уже не чула ні себе, ні інших. В голові боляче свердлило, що Дмитро одружився. І для неї завмер весь світ. Ще тижнів зо два дівчина манівцями ходила навколо цієї вулиці, так ні разу і не зважившись, подивитися на рідний рейсовий автобус. Не сіла ні разу, бо знала коханого не буде. Він у своєму щасті. І він уже чужий коханий. «Не мій!» - кричала довго її душа. А якось, проплакавши всю ніч, зібралася вранці і виїхала додому, назавжди. Ось до цього часу ще не навідувалась в місто. Такий біль винесла ця маленька жінка, який не усім під силу. А вона йшла життям, несла свою любов сама для себе і жила нею. Десь бралися сили, не здавалася на вмовляння вийти заміж, забути вигадану любов. Мовчала й несла вірну любов життям. Усе ж спробувала якось вислухати Василя, який (ще, каже, зі школи любив) пропонував одружитися. Так ніжно зазирнув і Оленчині очі, обіцяючи любити за двох. І саме та велика ніжність в очах хлопця, не дозволяла бути разом. Очі вона чекала лише одні, всі інші ставали чужими. Відтак, поривала дружбу з усіма хлопцями. І залишилася сама. Згодом виховувала двох дітей сестри, долею призначені для неї. Але і вони виросли, розлетілися, тепер самотньо визирає їх у гості.
Думки все плинуть і плинуть нескінченним потоком. Озирнулася навколо, а вона стоїть на місці, роздумує. Схопилася. Поспіхом почала шукала потрібний будинок. Аж ось і він. А до гостини вже не хотілося. Геть засмутили жінку спогади. Чи ж цей будинок, що потрібний? Перепитати б когось. Озирнулася. Біля будинку на лавочці сидить чоловік. Підійшла до нього.
- Це десятий ? – перепитала. Голова кволо піднялася.
- Хто, шо, куди? – промимрив. Хитнуся назад.
- Хто така, куди йдеш? – п’яно пролепетав.
Та Олена вже не слухала. Зрозуміла. А вона геть зневажала представників п’яниць. Відійшла. Але знову якась невидима сила підштовхнула жінку. Ще раз озирнулася. Щось знайоме здалося в силуеті, в голосі. А чоловік п’яно бурмотів, не підіймаючи голови. Запекло в серці. Струснуло душу. Вернулася. Ще приглянулася. Закричала душа жінки: Дмитро! Ні! Не міг її коханий таким стати. Не міг! Не мав права!
Стояла поруч, не змігши рушити. Дмитро підняв голову і на жінку глянули зелені очі. Серед бруду й занехаяння на жінку байдуже споглядали ті ж, улюблені колись очі. Очі Дмитра. Він не впізнавав Олену, щось белькотів нерозбірливо про образу. А Олена не помічаючи нічого, навколо роздивлялася свого коханого і не впізнавала. Хіба, що голос той же, тільки хриплий, та ж ямочка, що колись так привабливо розсікала бороду надвоє. Це все. Перед нею сидів старий, занедбаний і відразливо п’яний чоловік. Чужий. Боже, це та людина, якій вона присвятила своє життя! Ідеал того чоловіка, якому подарувала вічну любов!
Стогнала душа вже вдруге в її житті. І знову таким пекельним вогнем. Вогнем краху. Олена плакала навзрид. Голосно й тужно. За все виплакували її сльози. За любов і за розчарування. Бігла дорогою додому. Знову втікала до рідного села, тільки там вона заховає свою тугу. Зустріч із подругою не відбулася, завадило знищене кохання, яке жінка понесла в самотність, щоб знову забути це кохання, бо Дмитра не вдасться. “Краще б я ніколи його не зустрічала,” – шептала дорогою. Сльози витискували з пам’яті любов, а вона не виплакувалась, горіла в душі . Сльози не могли погасити її полум’я.
“Куди ж піде моя загублена любов? – питало в сльозах серце. – В нікуди!” – нашіптувала згорьована душа.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323202
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.03.2012
автор: Тетяна Луківська