Ластівкою полетіла б до рідної хати,
Та хто буде мене, люди, щиро зустрічати?
Плачуть вікна, мов людина, чистою росою,
А та хата, мов билина, не має спокою.
Подивлюся я на хату і сама заплачу,
Більше неньку свою рідну я в ній не побачу.
Пригорнулась до берізки, розкажи рідненька,
Чом мене не зустрічає моя рідна ненька.
Не виходить за ворота в людей не питає,
Чи поїхав вже автобус, щось Тоні немає.
Рідна моя, люба мамо, ви одна єдина,
Я завжди до вас летіла, мов би мала крила.
Не цуралася роботи всім допомагала,
Як мене ви виглядали я завжди те знала.
Промовляєте тихенько в очах сльози бачу,
Не раз з відчаю матусю, разом з вами плачу.
Щось автобус, моя доню, довго так барився,
Вже давно в мене сніданок для тебе зварився.
Встала рано на світанку не могла вже спати,
Надумала вареничків тобі зготувати.
Не раз вийшла за ворота, не раз подивилась,
Чи іде моя дитина може забарилась.
Так у клопотах домашніх і день пролітає,
А на вечір вже рідненька в дорогу збирає.
Ладна в сумку все що має, вона владнувати,
Щиро в очі поглядає, - «Коли знов чекати?»
Вийду з хати озирнуся серце завмирає,
Ще не встигла вийти з двору мама вже чекає.
Пишу вірш душа тріпоче, мов ранена пташка,
Як згадаю мами долю гірка вона, важка.
Скільки горя їй прийшлося за вік пережити,
Я б для неї була ладна небо прихилити.
Прихилити небо з його зірочками,
Хоч би раз ще пригорнутись до рідної мами.
Плачуть очі, плачуть гірко ще й душа ридає,
Ну, а хата сиротою ще й досі чекає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324517
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.03.2012
автор: Антоніна Грицаюк