- Бабусю, а чому Весна так довго
Не повертається у наш веселий край?
Чому ставки, ще досі вкриті льодом?
І сніг ніяк не залишає гай?
Чому вночі ще тріскотять морози?
А вранці сумно сонечко блищить?
Напевно спить Весна в домівці досі…
Її негайно треба розбудить…
- Так щебетало на руках стареньких
Вже не маленьке… літ п*яти дівча,
Якому не хотілось просто спати…
І от воно бабусі й докуча.
Старенька посміхнулася ласкаво,
Онуку пригорнула до грудей.
Промовила – «Це дуже давня казка,
А може й міф про богів і людей.»
- Ой! Розкажи, ну розкажи, будь ласка,
Я все одно тепер вже не засну…
Мені так хочеться почути і дізнатись,
Як розбудити все таки Весну.
- Гаразд. Вкладайся по зручніше
І слухай, що розказував мій дід,
Він теж почув цю розповідь від баби…
Бо йде вона із глибини століть…
***
Коли ще вміли розмовляти звірі,
Землею інколи гуляли ще боги…
Тоді земля завжди була квітуча,
А люди ще не бачили зими.
Усе завжди буяло пишним цвітом,
Родила щедро матінка-земля.
Все завдяки ласкавої Деметри,
Родючості богині і добра.
Богиня землеробства і достатку
Була весела як сама Весна,
Від Громовержця доньку свою мала
І Персефона, дівчинки ім.*я.
Дівча росло веселе і кмітливе,
На радість матінці сміялося завжди,
Любило квіти, пісню солов*їну,
Олімпу різнобарвного сади…
А підростала – ніби розцвітала…
Деметра нарадітись не могла,
Для доньки милої надіялась на долю,
Найкращого у світі божества…
Та не завжди краса і добра вдача
Приносить щастя навіть і богам…
Так і тепер… Зевс-Громовержець, батько
Її в дружини братові віддав…
В той час божественна та юна Персефона
З подругами гуляла по саду…
Метеликом між квітами літала,
Зриваючи троянди на льоту.
Аід, володар мороку і тіней,
Князь темноти, підземного жаху,
Побачивши щасливу Персефону,
Украсти вирішив дівчину молоду.
Щоб заманити Персефону в пастку,
Подруга Гея виростила цвіт,
Якого ще не бачили ніколи
Ні на Олімпі, ні весь білий світ…
Дівчина як угледіла ту квітку,
Зачарувалась ароматом тим…
Як тільки доторкнулась до троянди…
Так небо стало темним і сумним.
А з-під землі злетіла колісниця,
І дужа, сили темної рука
За мить забрала дівчину з собою…
І тільки крик над садом пролунав.
Ніхто не бачив де вона пропала…
Та крик той до Деметри долетів…
І мати, бідна, донечку шукала…
Та в горі їй ніхто не допоміг.
Вона шукала доньку скрізь і всюди,
Вже дев*ять днів блукала по землі,
Лилися гіркотою її сльози,
І світ від сліз тих, ніби занімів.
А на десятий день прийшла до Сонця…
Та запитала з відчаєм в душі,
- Ти бачиш все , о Геліосе-Сонце!
Де Персефона- донечка? Скажи…
- Велика богине, ти ж знаєш
Як я шаную тебе,
Та бачиш як я переймаюсь,
Бачачи горе твоє.
Красуню твою Персефону,
Донечку, радість, надію…
Зевс-Громовержець могутній
Віддав у дружини Аїду.
У темному царстві вона,
Я там не буваю ніколи…
Там морок, жахи і журба…
І звідти немає дороги…
Могутній її чоловік,
Багатий і щедрий буває…
Тому що ніхто з царства тіней
На землю назад не вертає…
Почувши жахливу новину
Ще більш засмутилась Деметра…
Розгнівалась… Зевса провина,
Для неї ставала нестерпна.
Залишивши божі палати,
На землю спустилась з Олімпу,
І ставши одною зі смертних
Гірко слізьми вмивала надію…
На землі все померкло від горя…
Припинило зухвалий свій ріст…
Пожовтіли всі раптом дерева…
Життя втратило правильний зміст.
Не було і плодів на деревах,
Виноградники всохли на раз,
Не родили поля і городи…
Повз землею вже голоду жах…
Життя на землі завмирало…
Скрізь чувся і стогін і плач…
Не бачила все це Деметра,
Бо туга була на очах.
Потухли багаття жертовні,
Боги зажурились й самі…
Могло так все вимерти просто
На всій неосяжній землі…
Та Зевс не хотів для народу,
Такого сумного кінця…
Бо тоді і Олімпу з богами
Участь загрожує ця…
Задумався… Як же Деметру
Знов на Олімп повернути?
…Та всі, хто не був у богині,
Тільки розводили руки.
- Лише за одної умови,
Порадую землю і світ,
Як доньку мою Персефону
Відпустить похмурий Аід…
І нічого Зевсу робити…
Послав до Аіда гінця,
Швидкому як думка Гермесу
Місія випала ця.
І щоб завершити страждання,
Людей на прадавній землі…
У повне страхіть царство мертвих
Миттю Гермес полетів.
Володар підземного царства,
Похмурий та щедрий Аід,
Не відмовив братові Зевсу,
Та без хитрощів, правда, не міг.
Дружину він умовив проковтнути,
Гранату зернятко і миттю відпустив,
Та символ шлюбу в серці Персефони,
По чоловіку тугу залишив.
Зійшла дружина знов на колісницю
І залишивши непривітне царство,
На ясні очі рідної матусі
Летіло, вже доросле, та дитятко.
І радість матері тоді була безмежна…
Лилося щастя з неї на весь світ…
Удвох із Персефоною Деметра.
Зуміла повернутись на Олімп.
- Щоб ти була щаслива в шлюбі,
І мати в горі не страждала…
Три чверті року будеш дома,
А чверть Аіду вірна дама…
- Так вирішив великий Зевс и нині
Деметра Персефону взимку жде,
Весною, влітку всім радіє мати,
А восени у смуток знову йде…
З Деметрою радіє і земля,
Привітне Сонце всім дарує радість,
А восени, як Персефоні вже пора…
Вкриває землю наче смутком старість.
***
Тому й тепер сумує ще Деметра,
Бо забарилась донька на біду…
Але вона обов*язково прийде.
Ну спи, серденько, я піду.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324718
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 24.03.2012
автор: оптимист