Чи сон, чи не сон,
Чи здалося мені,
Що тіло душа залишила,
І раптом над хмарами я піднялась –
Напнулись за спиною крила.
Земля з висоти,
Наче матері сміх, -
Такий невловимо прекрасний!
Як жаль, що літати нам всім не дано.
О!...Скільки збагнули б завчасно…
Усе дріб'язкове десь там, унизу,
І геть непомітне, мізерне,
Когось помічаєш – проймаєшся вмить,
Од когось – назавжди відверне.
Чи, може, це сонце відтінить гріхи,
Чи радості тут повні груди?...
Літайте хоч іноді,
Хоч уві сні,
Відрощуйте крила ж бо, люди!
Бо, деколи, поруч чудове щось є,
А в пошуках щастя заблудиш,
І всеньке життя по трояндах, тернах,
А, все ж, сам собою не будеш.
Міцнієш душею – і крила ростуть,
Злетіти, повірте, не важко.
І можна піднятися високо так,
Як не підіймається пташка.
Туди не літають важкі літаки,
Там не пролітають ракети,
Супутники там не фіксують об'єкт,
І це – не далекі планети.
У кожного – доля своя, висота,
У кожного – крила на виріст,
Та, хто до них все життя не дороста,
А хто і з найбільших вже виріс.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326136
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.03.2012
автор: Innessanew