У хмарах важких,у попругах-підпорах,
Як віл у запрязі,натужно стогнав
Безумець-Громило.В небесних просторах
Своїми плечима дощі розсував.
Скидав їх,щоб швидше закінчилась злива,
Явилась б веселка води набирать...
Закоханий красень чекав терпеливо,
Блукав-стугонів між небесних латать.
А блискавка поруч на нього дивилась,
Кидала від ревнощів в землю штики...
Хоч серцем жагуча-лишилась безсилла,
Бо грім безнадійно любила віки.
Востаннє розсипалась синім волоссям-
Здавалось на двоє розколеться світ.
А грому побачить веселку вдалося-
Уперше за сотню чи тисячу літ.
В обличчя заглянула мило,зі смутком,
Ногами обперлась на річчі в туман,
На зустріч йому потягнулася луком,
Під відрами повними вигнувши стан.
Нарешті лиш двоє на цілу вселенну.
Вляглося сім барв на міцнім рамені.
Вони не згоріли у вирі вогненнім
В розмові короткій.Жаданій.Німі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326251
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.03.2012
автор: Синьогора