Небесна одіссея (триптих) 3

У  хмарах  важких,у  попругах-підпорах,
Як  віл  у  запрязі,натужно  стогнав
Безумець-Громило.В  небесних  просторах
Своїми  плечима  дощі  розсував.

Скидав  їх,щоб  швидше  закінчилась  злива,
Явилась  б  веселка  води  набирать...
Закоханий  красень  чекав  терпеливо,
Блукав-стугонів  між  небесних  латать.

А  блискавка  поруч  на  нього  дивилась,
Кидала  від  ревнощів  в  землю  штики...
Хоч  серцем  жагуча-лишилась  безсилла,
Бо  грім  безнадійно  любила  віки.

Востаннє  розсипалась  синім  волоссям-
Здавалось  на  двоє  розколеться  світ.
А  грому  побачить  веселку  вдалося-
Уперше  за  сотню  чи  тисячу  літ.

В  обличчя  заглянула  мило,зі  смутком,
Ногами  обперлась  на  річчі  в  туман,  
На  зустріч  йому  потягнулася  луком,
Під  відрами  повними  вигнувши  стан.

Нарешті  лиш  двоє  на  цілу  вселенну.
Вляглося  сім  барв  на  міцнім  рамені.
Вони  не  згоріли  у  вирі  вогненнім
В  розмові  короткій.Жаданій.Німі.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326251
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.03.2012
автор: Синьогора