На жаль, незалежно від того хочемо ми того чи ні, але нас оточує брехня. Власне, вона вже є частиною нас самих.
Нам починають брехати ще з самого раннього дитинства. Спершу кажуть, що нас приніс лелека. Потім, що під ліжком живе бабай і треба спати, а то він вилізе і з'їсть нас. Далі нам брешуть про Діда Мороза та Святого Миколая. І так далі...
А ми що? А ми починаємо вірити. З самого дитинства звикаємо до брехні. Починаємо вважати, що казати неправду - це не є погано. І вже в цьому починаємо брехати... самим собі. Ми вважаємо брехню нормою. Коли нас запитують як у нас справи, ми брешемо, кажучи що все супер і ховаючи емоції за посмішкою, хоча насправді все й не так чудово... Коли нам пропонують кудись піти, то ми брешемо що немає часу, хоча насправді просто ліньки, або ми не хочемо йти саме з тими людьми... Коли хтось жартує, то ми брешемо собі і починаємо сміятись, хоча насправді це не так і смішно і ми просто хочемо бути як всі, або просто сподобатись тій людині.
А брехня повзе далі, захоплює нас більше та більше. Вона капає слиною на нас з екранів телевізорів своєю рекламою, яка обіцяє нам чотири пачки за ціною трьох та комбайн, з допомогою якого зробити сік неймовірно просто. Вона обіцяє нам нуль в мережі без обмежень, забуваючи при цьому сказати про все-таки існуючі обмеження та додаткові умови. Вона бреше нам з плакатів народних обранців, які обіцяють нам, що якщо прийдуть до влади, то зроблять нас щасливими і багатими. І ми слухаємо цю брехню і навіть віримо, а потім коли ми не отримуємо те, що нам обіцяли, то починаємо самі вірити в те, що брехня це норма.
А брехня повзе ще далі. Вона заполонює мозок людей і вони створюють етикет – правила як людям поводитись. І люди читають його і починають поводитись так як написано там, брешучи цим самим собі. Вони заходять в приміщення і вітаються, хоча насправді в ньому всі вже давно задрали і хочеться послати їх всіх до дідька. Вони на комплімент кажуть «Дякую», хоча насправді хочуть сказати «Іди до біса і облиш лизати мені зад.» Вони просять вибачення, наступивши комусь на ногу, хоча насправді хочуть крикнути «Ще раз будеш під ногами плутатись – я тобі всі ноги повіддавлюю.» І так далі, і тому подібне.
Але брехня не зупиняється. Вона заповзає в найглибші наші закутки і там робить свою чорну справу. Ми дивимося в дзеркало на себе і кажемо «Класна фігура», хоча насправді там повний абзац, а так брехати самому собі нас навчили тітоньки з журналів, яким глибоко на нас плювати. Ми палимо цигарки і обманюємо самі себе, що нам стає легше і проблеми стають не такі важливі. Ми п’ємо алкоголь, обманюючи себе, що нам стає веселіше і життя стає краще. Ми сидимо в соціальних мережах і брешемо собі, що в нас до біса друзів, хоча мало кого з них ми взагалі бачили в житті…
А брехня на місці не стоїть. За цей час вона охопила все і вся і проникла навіть сюди. І зараз ви це читаєте. І ви думаєте «Оце ж діло каже». Але ні, я вам просто брешу… як і всі інші навколо.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326644
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.03.2012
автор: William Mirovich