Ах, ці жінки, які залишили мене!
Ви перетворилися на колючі дерева. Що мені їм сказати?
Там нині стогне вітер.
На колючих гілках – стиглі плоди: червоні, вишневі, сині. Глід, терен.
Я любив небагатьох з них. Але, не багато хто і мене любив. На прощання я дарував їм губні помади. Звичайно, я міг би з таким же успіхом дарувати і губні гармошки або еолові арфи. Адже, подарунки значили одне: аби вони не сумували, не хмурніли, не ставали гірше.
Я всіх обдаровував любовно. Але любов'ю – дуже небагатьох.
Життя, як і любов – не вічне. Але, остання ще невечніше.
Коли вона сказала: «Я люблю тебе». Вже в ту мить вона прощалася зі мною. У всьому сказаному є смертоносні зерна. Зерна смерті. Зерна загибелі найпрекраснішого відчуття.
Ми їхали з нею в машині. І вона сказала це. Потім додала: «Ти – той, кого я шукала все життя». Це було півроку назад.
Нині вона сказала: «Не треба, вже пізно». Сказала тим самим голосом. І так само вив вітер. Тільки не за вікном мого авто. Вітер гудів і вив в моїх вухах. В трубці мого телефону.
Напередодні я подарував їй помаду.
Я радий, що вона першою обірвала.
Їй буде легше. Легше гордитися розривом. Мені буде радісно її згадувати. Моя пам'ять бездонна.
Всю ніч вив вітер. Страшний. І снилося мені страшне. Напевно мій мозок відживає.
Прийшов-таки пес Рудий. Він прибився до мого двору. Сам. Ще взимку. Прижився. Я ходив з ним на прогулянки. І ось я вже купив Рудому ошийник. І Рудий став неприблудним. Але якось забіг. Повернувся через декілька днів. До їжі не підходив. Я думав, його хтось побив. Але здогадався – його отруїли. Я кинувся: змішав горілки з яйцем. Розчепив йому рот, влив насильно. Він дивився мені в очі винувато. Він лежав просто під небом і все дивився на мене.
"Якби людині відкрилося майбутнє ..."
І знову вночі вив вітер. Страшна буря.
Вранці Рудий лежав на боку. Під кущем терену. Очі його були відкриті. Я покликав його. Він мовчав. Я торкнувся його. Холодний мов лід.
Поховав я його на вершині горба. Викопавши глибоку яму. Щоб не розрили інші собаки. Узяв його на руки. Він став легшим. Скільки разів я брав його раніше. І він лизав мені щоку. Тепер я зняв з нього ошийник..
Іноді мені здається, що я жив з скіфами. І мене, ясно бачу, зарили разом з моїми кіньми, собаками, причандаллям, золотом і дружинами. І ось, хтось розрив мій могильник. І я повинен знову знайти своїх коней, собак, свій реманент, своє золото і своїх дружин. Так гаряче-улюблених.
Все вже я придбав: і коней, і реманент і золото. З дружинами – сутужніше. Я знайшов їх тільки дві.
Ні, проб і помилок було море. І в цьому морі було багато втрачено і золотого піску і потоплено коней, навантажених причандаллям з того ж-таки золота.
А ось Пері – була одна.
І я радий, що вона не піде тепер зі мною в мій скотомогильник.
В похоронну камеру, яку знову археологи розділять на шматки колись там, як ділять торт. Їм не дозволено довбати. Вони викопуватимуть і виноситимуть на руках кожне тверде. Поки не наткнуться на скелети похованих. Він і вона.Одяг зітлів. Але. Поряд з головою жінки знайдуться дві золоті пластини. Вони, очевидно, були колись скріплені між собою. І на питання, чи означає це, що жінка була принесена в жертву, дещо бентежачись, хтось відповість ствердно.
На питання, чи означає???
Вона пішла від мене.
Я був такий дикий з нею. І так шукав піднесеного. В ній, в собі. Я прочитав їй силу-силенну книг. Я склав масу пісень. І ось нині – перегортаю книгу спогадів: "Якби людині, найблагополучнішій, раптом відкрилося майбутнє, то завмерло б серце його від жаху, і мова його заніміла б в ту саме хвилину, в яку він думав назвати себе найщасливішим із смертних".
Вона просила у мене в подарунок коня.
Мої очі звузилися тоді. І в щілині їх з'явилися мої коні, мої пекторалі, мої ідоли. Украдені з мого кургану. Я б віддав їх для неї. Але як їй сказати.
– Умгу – потягнув я по-вовчому.
І вона розсміялася:" Втім, я звільняю тебе від всіх своїх прохань".
Коли сиплеться пісок змішаний з глиною і тьмяною травою під моїми ногами, я бачу – знову рили.
– Я звільняю тебе і від всіх своїх обіцянок, – лукавила вона косоокі очі.
– Умгу.– шкірився я.
І час тік між нами. Золотим піском. З нього раніше у мене було багато монет. І я сипав їх їй між сплячих ніг.
Губи її були напіввідкриті і вії не тремтіли під вітром.
– Скажи, Пері, – приставав я до неї, – любиш мене?
– Люблю.
– Дивися ж, не говори про це вітру.
Пішла.
І радий, що покинув мене багато хто раніше за неї. І радий, що я любив її.
Я подарував їй помаду. Хай сяє її усмішка, найпрекрасніших губ. О, якими плотськими і солодкими були вони. О, як славно вони співали мені і їй нашу жагу.
Так, скільки пісень розвіяно за вітром. У вічність. Скільки її волосся залишилося на моєму ложі. Довгих, як наші любовні битви. Чорних, як ночі нашої туги один за одним.
Безліч пісень, ніким не складених. І мало ким почутих.
Вони зникають, як зникли скіфи. Немов були викреслені. Раптово і загадково. Як звірина пристрасть.
Ростуть колючі дерева навкруги мене.
Мій горб, мій курган просів. Його майже вже не відрізнити від інших горбів і западин. Його вже так багато розкопували. І пахне він вже не мною.
Але саме тут ми цілувалися з нею. Вона в білому платті вранішньої хмари. Я – в чорному фраку ночі.
Нині — тіні слів.
Слова любимої! Ви проростаєте крізь моє мовчання. Ви виросли з її серця. Розрослися в її душі. Висловилися її губами.
Тихо.
Мовчу.
Не злякати б. Тоді замовкне вона. І куди подінуться ті слова, які ще не стали почутими мною?
Все, що навкруги нас — глухо. Все обплутано сіткою інших слів. Все — в чагарниках мирських. Все говорить про те, що мабуть...
Моя люба — про те чого немає в мені.
Моя люба — моя віра. Вона движить землею і небом. Вона полонить те, що незримо нашим очам.
Нас бачив місяць. І перестрічний вовк.
Місяць усміхався нам вбивством брата. Вовк шкірив схилену морду. Ні місяць, ні вовк не можуть озирнутися назад.
Ми озиралися.
Тепер вона вільна. І вона озиратиметься. Я – не зможу. Я сиджу на кургані своєї минулої слави. Навкруги мене колючі дерева. І мені повертатися?!
Ах, як хочеться бігти. Ніколи не повертатися назад. Подолати гілля колючих дерев. Які проростуть через мене.
— Ах, ці жінки, – говорю я назустріч вітру, – вони не розуміють свого щастя. Їм завжди потрібні яблука. Вони спершу засмучуються, потім гордяться, потім стрибають в безодню спогадів. Але стрибок цей короткий, немов парашутний.
Вітер б'ється колючими вітами і виє.
— Ах, ці жінки – що залишили мене, вони не розуміють, пройде ще тисяча або друга літ, і вони будуть знову моїми. І так до тих пір, поки стогне вітер над моїм курганом. І поки він, хоч на вершок вище за просту траву.
Але, як співали її губи, наше щастя. І як думки мої були важливі і величні. Рухи наших душ – ніжні і пристрасні.
Так квітка маку утримається на будь-якому вітрі. Але торкнися рука його стебла –опаде ураз. І стане – пухом мого прийдешнього.
Любов безсмертна, природа – блаженна. І вони освятять душі, як освячується храм. І ангел піднесеного розв'яже останні страждання цих жінок, що покинули мене. І мене з ними.
— Навіщо ти привів мене сюди? — питала вона знову, — ми ж тут були. Але двері були замкнуті і тільки леви дивилися на нас, піщаним поглядом істуканів. — І вона сміялася, відкинувши голову.
— Тут знаходить ангел піднесеного.
— Знаходить кого?
— Всіх.
— Ой-леле! — знову сміялася вона, кусаючи мене за вухо, — воно у тебе як лист фіалки.
— Умгу.
— У тебе було багато жінок?
— Багато.
— І як?
— Умгу.— заводив я свою пісню.
— Ти не хочеш мені про них говорити, а шкода. Я б не образилася. Я б їх пожаліла. — Шепотіла мені сон-трава. Сон-трава. Трава забуття.
І на мій курган лився її дощ.
"Скіфи муміфікували мерців, проте, більшість тіл зітліло."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327873
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.04.2012
автор: zeitglas