Я завис між минулим і дійсністю
Его десь моє в вісімдесятих...
Сорок сьому весну ділю з Вічністю -
Два по двадцять з гаком віднятих...
Зранку - знов метро закриє півсвіту
Блюз вагонних коліс і перонів
В коливанні навіює запахи літа
І тебе, стислу в цьому чеканні долоні
День у день ми куєм своє щастя поволі
І чим тяжче воно нам дається
Тим цінніше сприймаєм. Доволі
Маєм те, що справді вдається
А увечері, з сонцем прощаючись
Із вікна постсовкового міста
Ставлю РОК, собою лишаючись -
Ми ще з того зліплені тіста -
З покоління вічних романтиків
Що плювало на їхні закони
На життя з кольорових фантиків
І на модні їх закордони
Так що з долею все ж ми квити
Наше кредо - бути собою
Чесно жити і просто любити
Й нести те, що зветься любов"ю
До землі, до людей, до коханих
До дітей, до батьків, до світу
До цих днів і сонця жаданних
До дощу, до небес, ждо квітів....
Я завис між минулим і дійсністю
Его десь моє в вісімдесятих...
Сорок сьому весну ділю з Вічністю -
Два по двадцять з гаком віднятих...
Київ 07.11.2011 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328353
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.04.2012
автор: kriwoy