Стихотворение украинской поэтессы Лины Костэнко
Мой перевод
***
Я жду тот день, когда смогу сказать:
Вот строчка, наконец-то, идеальна.
О, как душа захочет застонать!
Я ужаснусь, что строчка та прощальная.
Я испугаюсь: а куда сейчас?!
Уже вершина, где мои дороги?
…Он был старик. Старик он был. Погас.
Ему лизали руки эпилоги.
Ему приснился жилистый гранит.
Тоской смертельной плакала симфония.
Он богом был. Мир сотворил из плит.
И отвернулся: не нашел Гармонии.
Бродили руки, щупая, в слезах,
фрески ожить и скрыться норовили.
Те руки были в шрамах, синяках –
Всю жизнь те руки с камнем говорили.
Уже есть небо. Нету потолка.
Пошли дожди. Шатаются крепления.
Ругалась снизу и кляла толпа.
Тяжестью кисти мучили сомнения.
А он боялся рухнуть на толпу.
А в спину жалили насмешки, как иголки.
И он сорвался, подвернув стопу,
И он разбился, превратясь в осколки.
И вот лежит. Творец красы разбит,
его не склеить, сомкнутые веки…
Проснулся он. А тело не болит.
Всё отнялось. И это уж навеки.
Прожил немало. Недругов нажил.
Год не дожил всего до девяносто.
Жизнь горевал, друзей всех пережил,
и умирал так грустно и так просто.
Дрожат ресницы… след немой слезы…
прощаясь с жизнью, лишь успел сказать:
« В искусстве я познал только азы.
Только азы! Как жалко умирать…»
Земля пером. Чудной был человек.
Душа на грани, честно, без иронии.
Чтоб так трудиться, и за целый век –
только азы! – ни капельки Гармонии.
Ты, праведная совесть мастеров,
тебе ль страшиться Вечности забвения!
Тяжелым было время… глубь веков,
Теперь творцы все, мастера и гении.
Все знаменитости.
На вечные весы
кладут шедевры от души и плоти.
Тот, кто познал в искусстве лишь азы,
был Микеланджело Буонарроти.
Оригінал:
***
Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно.
Він богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески, і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях -
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля мстилися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки.
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив, і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
«В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати...»
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік -
лише ази! - ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів,
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328369
Рубрика: Лирика
дата надходження 07.04.2012
автор: Olena Zhybirova