Створення Світу…

Створення  Світу
                                             Або
                                 Шостий  день
                                             Або
                 Балада  про  Божий  ляпсус




Я  гад,  я  змій,  наспів  мій  час  −  
Пора  міняти  шкіру.
Сьогодні  буду  злий  на  вас
Та  завадкий  на  віру,                                                

     Бо  доля  змієва  пласка,
     Те  знаєте  тепер  ви.
     Сповзає  з  полоза  луска,
     Свербить  і  дражнить  нерви.    

Піски  терпужать  нас  нудні,
З  будяччям  бій  ведемо,
Але  бували  й  інші  дні
За  давнього  Едему.                                              

           Тоді  в  підніжку  я  сидів
           При  троні  Всеблагого
           І  слухав  спів,  і  їв  плодів,
           І  ревно  славив  Бога.
 
Вдалась  картина  та  митцю
Й  таке  було  б  довіку,
Та  закортілося  Вітцю
Зліпити  чоловіка.                                                        

       Зажурно  Богові  здалось
       Творити  лиш  худобу,
       То  й  захотілося  когось
     Явить  собі  в  подобу.
 
І  скоро  вже  стояло  те
Нещастя  перед  нами:
Безхвосте,  голе  та  бліде,
З  кощавими  ногами;                                              

     Ані  луски,  ані  пера,
   Незґрабне  і  пропаще.
   Відверто  мовлячи  −  мара,
   Творіння  не  найкраще!

І  проказав  йому  Творець,
Обмивши  з  себе  глину:
„Прошкуй  до  раю  навпростець,
Та  зваж,  коханий  сину:                                          

 Твоя  земля  й  твоя  вода,
 Пануй  вночі  та  зрання,
 Але  гляди  −  не  їж  плода
 Із  дерева  пізнання!“

Мені  ж  було,  немов  мороз
Побрав  до  рухів  змогу.
Я  до  Всевишнього  приповз
І  так  відкрився  Богу:                                    

 „Тобі  співатиму  хвальбу,
Мій  царю,  аж  до  гроба,
Але,  даруй  свому  рабу,
Оця  твоя  подоба…

Воно  ж  не  має  ні  жала,
Ні  пазурів,  ні  вовни,
Ні  крил,  ні  м’язива  вола,
Ні  ланей  ніг  проворних.                                        

А  отже  заздритиме  нам
Заславши  серце  тінню;
Китам  −  за  плин,  за  лет  −  орлам,
Що  грають  з  височінню.  

Й  уже  не  випнеться  воно
Зі  мстивого  болота,
Гризота  пхне  його  на  дно
Й  посуне  на  підлоту.                                                  

Іще  зазнаємо  оман  −
Замало  нам  не  стане,
Бо  в  кого  пазурів  нема,
Той  підступом  дістане!“

Творця  задума  пойняла,
Тоді  промовив  строго:
„Не  пхай  гадючого  жала
До  промислу  Мойого!                                                

То  діло  мізків  не  твоїх,
Ще  знався  ти  б  на  цьому!“
І  я  відповз…  і  я  затих…
Якби  ж  було  й  по  всьому!

Та  скоро  трапилися  в  нас
Негідності  всілякі:
Хтось  райські  яблука  потряс
І  відламав  гілляку,                                                            
Ще  й  понадкушував  собі,
Було  б  йому  вдавиться;
Гніздо  сороче  на  вербі
Дістав,  зобидив  птицю.

Борсук  сполоханий  примчав:
Упхнули  в  нору  стовбур!
Я  пильнував,  але  мовчав  −  
Таки  ж  бо  змій  −  не  бовдур!                            

Але  коли  кістки  свині,
Знак  лютої  розправи,
Знайшли,  відкрилося  мені:
Ставати  час  до  справи!

Бо  хто  врятує  любий  рай,
Звідкіль  впаде  підмога?
І  не  проси,  і  не  благай,
Не  колінкуй  до  Бога…                                          

Прийшов  до  нас  поганий  гість,
Хоч  Божої  й  подоби,
Бо  кожен  звір  з  потреби  їсть
І  тільки  цей  −  з  жадоби!

Ваги  задума  додала
Немов  моїм  повікам
І  я  знайшов,  як  без  жала
Забити  чоловіка.                                                                

Якраз  йому  Велитель  мій
Створив  на  поміч  жінку,
До  неї  й  підкотився  змій
З  віночком  із  барвінку:  

„Прийми,  русявко,  цей  разок
Небесного  суцвіття.
Твій  муж  −  хоробрості  зразок,
Ти  −  найгарніша  в  світі!                                        

Але  послухай,  молода
Красо,  моє  зізнання:
Якби  вкусили  ви  плода
Із  дерева  пізнання

То  б  вам  відкрилися  при  цім
Найглибші  таємниці:
Чому  рука  мовчить  в  руці,
Чом  шаленіють  птиці,                                                

Коли  весніє  Божий  рай,
Всю  ніч  аж  до  знемоги…
Самі  в  ту  мить,  запам’ятай,
Ви  станете,  мов  боги!“

Збігає  день,  хвала  Творцю,
Та  й  дме  не  знати  звідки…
Пора  закінчувати  цю
Печальну  оповідку.                                                        

Почвар  силкуючи  обох
До  звабного  ігрища,
Плекав  надію  я,  що  Бог
Їх  за  непослух  знищить!  

І  знову  в  Отчому  раю
Спізнаємо  ми  згоду,
Й  печаль  забуду  я  свою,
Немов  малу  пригоду.                                                  

Але,  на  подив,  Той,  що  є
Не  стримав  заповіту
І  відпустив  добро  своє
Плодитися  по  світу.

Мене  ж  прокляв…  Метнув  зимі
Навстріч  в  холодне  поле…
А  чоловік?..  Та  ви  й  самі
Те  знаєте,  братове!                                                        

Зміцнів,  зхамів…  було  ягня,
А  це  −  гарчати  сміє!
Та  ще  й  насичений  знанням
З  намов  дурного  змія!

Струїв  степи,  спалив  ліси,
Звірин  понищив  бідних;
А  як  навчився,  бісів  син,
Глитать  собі  подібних!                                            

Вже  й  небо  в  сажі,  труп  та  пень
За  ним,  як  чорні  лави…
О  ні,  Всетворче,  шостий  день
Тобі  не  збільшив  слави!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328502
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.04.2012
автор: Олексій Ганзенко