Зустрівся якось з Богом чоловік
І нумо скаржитись, мовляв, вже звик
Нести свій хрест, та він важкий доволі,
І сил нема, і руки , й ноги кволі.
- Найтяжчу ношу, Отче, дав мені,
Мабуть злічЕні стали мої дні.
Забрав той хрест Отець, поклав в кімнату,
В якій лежало ще хрестів багато.
Завів у ту кімнату чоловіка
- Поглянь, - сказав, - ось тут хрестів без ліку,
Ти обери собі по силам на свій смак,
Воістину, нехай же буде так!
І величезні, і малі
Із дерева, і кам’яні,
З граніту, з золота, з металу,
І з шиком, і без п’єдесталу…
Побачив чоловік хрести.
Який же взяти, щоб нести?
І вибрав з них собі найменший,
Найнепомітніший, дешевший.
І з ним до Бога повернувся,
Бог лишень гірко посміхнувся.
- Ну що обрав? - звернувсь до нього, -
Це той же хрест, що й був до цього.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328729
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.04.2012
автор: Інна Серьогіна