Нарис
Моя мама йшла собі по вулиці, гуляючи. Погода налаштовувала, дома не всидіти.
А оскільки людина вже немолода, та й бачить погано, то, звичайно, вибирає собі дорогу, де краще йти.
Бабуся зупинилася на тротуарі перед східцями, роздумуючи, чи піднятися і піти прямо, але там людей багато, чи повернути праворуч, минаючи східці, і там легше йти, ніхто не штовхне. Бо вже звикла до черствості людей. Після перенесеного тяжкого інсульту вона знайшла в собі сили знову стати на ноги, тяжко працюючи над цим, заставляючи себе крізь біль рухатись, переставляючи слабкі тремтячі ноги. Та все минулося, але зір «підкачав». Зліва від себе лишилася чорнота ночі. І бувало, натикалася на людей, які зло шипіли на неї, лаялися і штовхали. Та вона звикла. Людина, на щастя, може й до поганого звикнути.
Так ось, поки вона стояла так внизу, роздумуючи, до неї підійшов юнак років десяти.
- Бабусю, Вам допомогти? – ввічливо звернувся він до бабусі.
Звичайно, вона не могла йому відмовити, хоч і вирішила не лізти все-таки вгору. Вдвох вони піднялися по східцях, і бабуся, розчулена до сліз, мовила : - Спасибі тобі, синочку, бажаю тобі багато щастя!
- А я дуже щаслива людина, - поважно вимовив маленький, але вже справжній чоловік.
- Ну, тоді я бажаю, щоб ти прожив сто років, і всі ці роки були для тебе щасливими, - побажала йому бабуся на прощання.
- Я впевнений, що завжди буду щасливим, - відповів він.
Добро і співчутливість – забуті в наш час поняття.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328931
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.04.2012
автор: Ліоліна