Якщо людину у пустелі залишити
Без їжі, без води, на самоті,
Скажи: змогла б вона тоді прожити -
Чи, може, впала би на тім путі?
Ніхто в пустелі руку не простягне,
Ніхто в пустелі не подасть води...
В пустелі - сам... І сподівання - марне,
Тут допомоги не чекай, не жди.
І я, мов у пустелі, знемагаю,
Іду - та щось підкошує мене.
Тебе я кличу - чуєш, я благаю,
А ти говориш: "Усе в житті мине".
Руки мені чомусь не простягаєш,
не залишаєш у душі надій,
Я ж так чекаю - ти це добре знаєш -
Що скажеш: "Я з тобою, я вже твій"!
Ти знаєш, ти це добре знаєш:
Прочиною моїх страждань є саме ти.
Хоч, може, ти до цього вже звикаєш,
Та я не можу хрест такий нести.
А ще я знаю, дуже добре знаю,
Що в твоїм серці теж є почуття.
Але чомусь не скажеш ти: "Кохаю".
А тільки - що жорстоке це життя.
Життя жорстоке, так, - куди не глянеш.
Куди не підеш - кращого не жди.
А я чекаю, що моїм ти станеш,
Моїм навіки, чуєш? Назавжди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329350
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.04.2012
автор: ОКСАНА ВИННИЦЬКА