На очі сльози набігають,
Як згадую Голодний рік.
Невинні діти помирають.
Такий короткий їхній вік.
Злетілась сарана червона,
В людей забрала урожай.
Все спакувала по вагонах,
Спустошила багатий край.
Ідеш селом, як по пустелі,
Лиш десь виспівує пугач.
Пртихли посмішки веселі,
Їх замінив голодний плач.
Лежать померлі на дорозі,
Не подають ознак життя.
Скорились смерті у знемозі,
Скінчилось їх важке буття.
Живих прозорі силуети
Снують без їжі триста діб.
Перед очима лиш скелети
І крик дитячий – «Дайте хліб!»
Їх більше ноги не тримають,
Болять опухлі животи.
На їжу навіть не чекають,
Бо звиклі вже до пустоти.
Нема у стайнях більш худоби,
Нема котів, нема собак.
Бо від голодної жадоби
Усе тим людям було всмак.
Усе що бачили варили –
Кору дубову, лободу.
Як покидали їх вже сили –
Траву, кропиву молоду.
Впадали люди у припадки
Від тих побачених смертей.
Були тоді такі випадки –
Голодний батько їв дітей.
Страшна була тоді година,
Лежали мертві у ровах.
Хай буде проклята людина,
Яка дозволила той жах. (с)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330657
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 16.04.2012
автор: Бойчук Ігор