На відстані простягнених долонь
Іде повз мене осінь – не вертає,
І потайки шепоче: «Прохолонь…
Поглянь - птахи вже ген за небокраєм.
Твої птахи, ясні твої літа» -
Але чому, чому їх так багато?
О, осене, скажи їм, золота,
Я все одно їх буду виглядати.
Напровесні, коли розтане сніг
І розімкне ріка скляні вериги,
Я відшмагаю старість – навідліг
І розтоплю в душі уламки криги.
Не прохолону! Ні! Не сподівайсь!
Сама собі не дам заледеніти.
І подарую свій останній вальс
Тому, кого не в змозі розлюбити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330799
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 16.04.2012
автор: володовская