Страшенно уїдлива річ – теорія відносності Ейнштейна. Не у метафізичному, а у самому прямому, житейському сенсі. Вона не дає розслаблятись тим представникам виду гомо сапієнс, що звикли за призначенням використовувати голову: щоб нею думати, а не у неї їсти. Ця пакосна теорія примушує постійно щось аналізувати, щось із чимось порівнювати. Не встигнеш заспокоїтися на тому, що знайшов правильну відповідь на хвилююче питання, а вона – тут як тут: «А відносно чого?» «А й справді, - відносно чого?» - думаєш і заходиш на новий виток аналізу. І, бува, доходиш абсолютно іншого висновку. Часом навіть протилежного. А потім сидиш із хворим органом під назвою «голова» і гадаєш: може, й справді легше у неї просто їсти і ні про що не думати?
Ну, от скажіть, навіщо у країні, де є десятки богословських навчальних закладів, де християнство представлене усіма існуючими у світі конфесіями - а це - духовенство, церкви, монастирі, - моїй голові розмірковувати над простим питанням: християнська держава Україна, чи ні? Про що тут міркувати? Достатньо просто поглянути на цифри. За роки незалежності кількість християнських церковних общин виросла більш ніж вдвічі. Щороку тільки УПЦ збільшується на 200-250 приходів. На 2011 рік на території України діяло 17986 православних общин різних конфесій. Якщо додати сюди католиків і протестантів, цифри будуть досить бадьорими, як для країни, що лише 20 років тому була атеїстичною.
Я і сама лицем до лиця стикнулась із бурхливими подіями у християнстві. Це було не так давно - на початку двадцять першого століття. Ті часи можна назвати тріумфом протестантства. На фоні абсолютно нерелігійного конфлікту у православній церкві яскраві дійства, що влаштовувались протестантами у парках, на стадіонах, у дворах багатоповерхівок, були чимось новим. Ми, звиклі до того, що у церкву треба ходити, були здивовані, що вона сама йшла до нас. Це була церква, що не просто стояла з відчиненими дверима у певні години доби, з запаленими свічками, й у ній по-особливому вбраний батюшка - апріорі святий і недоступний - про щось розмовляв із Богом мало знайомою мовою, а ти, принишклий, тільки зиркав на бабусь-завсігдатаїв, щоб скопіювати вчасно їх рухи - вклонитись, чи перехреститись. Протестантські церкви були значно демократичніші, якщо таке слово доречне стосовно церкви. Тут можна було не просто слухати проповідь, чи молитись так, як умієш, тут було дозволено, нарешті, поставити знаючим людям потаємні болючі запитання: хто я? навіщо я тут? чи Бог знає, любить мене? чи має Він якісь свої плани стосовно мого життя? Ми рідко вголос задаємо такі питання. З точки зору нашої - страшенно дорослої і жахливо серйозної - буденності вони, як мінімум, наївні. Але без відповіді на них життя у якийсь момент стає нещасним, яких би житейських висот ми у ньому не досягли. От такий парадокс.
- Бог любить тебе, - казали нам у протестантських церквах. І це була велика полегкість, дізнатись, що Творцю Всесвіту не байдужа кожна окремо взята людина.
- Якщо Він любить мене, то чому ж мені так паршиво? - Це питання не відразу, але приходило до голови.
- Бо ти - нерозкаяний грішник, - відповідали й вели далі, - ану, виходь осюди! Ставай отут і повторюй за пастором молитву покаяння.
А потім вітали, обіймали й називали братом. Й ти йшов додому з - так, утопічно-наївною - але вірою, що завтра й почнеться воно - щасливе, прекрасне життя з Богом. Тобі хотілось показати язика знайомому православному батюшці, що намагався свого часу втовкмачити, що християнство - це важка, повсякденна праця, свого роду подвиг волі і духу. Дивина! У житті таки щось починало відбуватись! Я знаю людей, що після таких молитов покинули палити, випивати й навіть приймати наркотики. Я знаю й таких, що обернули диво у своєму житті на благо інших, таких же залежних і знедолених. Саме вони стикнулись у житті, так само, як і я, з необхідністю прийняти як даність слова мого знайомого батюшки, що життя по вірі - то тяжка праця. Переконана, що для кожного, хто каявся (не суть важливо, в якій церкві) настає час приймати рішення, як жити далі. Саме в цей час у душі людини релігія бореться з вірою, ритуал з жертвою. Там, де перемагає ритуал, перебути піст чи відстояти всенощну - подвиг, перемога духу над тілом. Там, де перемогу здобуває віра - біда. Бо життя по вірі - вічне незадоволення собою, постійний вихід із зони власного комфорту у невідомість. Таке життя - то повсякденний конфлікт. Найперше, з тілом, яке хоче бути ситим, зігрітим, розваженим, і щоб його ніхто не чіпав і не тривожив. Потім з душею. Бо вона намагається старанно прикрити виправданнями, фантазіями й екскурсами у - ой-йоой яке тяжке - дитинство власну лінь, брехню й гординю. З власним егоцентризмом, бо потрібно, виявляється, зробити складну операцію - пересадку свого «его» із центру світобудови в одну з найдальших її околиць - на поріг пекла. І, нарешті, з суспільством, де праведник - той, хто постить і стоїть всенощну. А ти - зануда й підбурювач! Все тобі не так! У всьому ти колупаєшся! Усіх вибиваєш із колії своїми: шоб шо? навіщо? відносно чого? Альберт Ейнштейн, блін, тихо тобі не живеться. Усе, до чого б ти не вчепився, після твоїх "шоб шо?" й "відносно чого?" перевертається з ніг на голову, втрачається звичний сенс речей, і нова реальність входить у жорсткий конфлікт зі звичними й такими рідними переконаннями. А часом навіть із такою фундаментальною річчю, як статистика.
Від отого уїдливого ейнштейнівського "відносно чого?" брили статистичних даних про ріст християнства в Україні розсипаються, стикаючись із іншими - теж статистичними даними. За два останніх роки кількість дітей - сиріт у нас виросла вдвічі. І сьогодні становить 160000. За тими ж таки даними 70% хлопчиків з цих ста шестидесяти тисяч чекає кримінальне майбутнє, а 60% дівчаток стануть повіями. Ще 10% цих дітей у різному віці кінчають життя самогубством. І тільки 5% (це 8000!) матимуть повноцінні сім"ї і житимуть нормальним життям. Суспільство готове до такого майбутнього? Адже ці люди житимуть не на безлюдному острові, а серед нас. Сто п`ятдесят дві тисячі злодіїв, грабіжників, вбивць і повій!
Значить, якщо вже по Ейнштейну, відносно кількості християнських конфесій і церков ми - міцна християнська держава. А відносно виконання Божих заповідей? Хто ми у своєму ставленні до життя, майна, душі наших ближніх? Хто ми у ставленні до найвразливіших наших співгромадян - сиріт, вдів, інвалідів і стариків? Ми - суспільство жорстоких, цинічних язичників. Бо тільки бездумно-цинічне суспільство може дозволити своїм громадянам робити бізнес на дітях-сиротах. Я зараз - не про численні фірми, що заробляють цілком реальні гроші на усиновленні наших дітей іноземними громадянами. І не про торгівлю дітьми - живими й розчленованими на органи. Цими питаннями повинні займатись правоохоронні органи. Цими справами, а не політичними репресіями! Я - журналіст, тому пару слів неласкавих - про своїх братів-журналістів. Зокрема, про тих, хто учудив на телеканалі "Інтер" нове шоу із сльозогінною назвою "Серце підкаже".
- Яка фігня, - надумали собі, сито колупаючись у зубах, розумні тьоті і дяді, - що держава, громадськість, церковна паства має опікуватись дітьми-сиротами. Вирішувати важкі й болючі питання їх якомога доцільнішого влаштування у цьому досить ворожому для них світі. Ретельно обирати для них сім"ї, враховуючи не тільки побутові умови, а й професійне, освітнє, культурне й навіть духовне середовище, у якому має зростати саме ця дитина, ця особистість. Яка фігня - старанно планувати й вибудовувати майбутнє найпроблемніших з точки зору психологічної і соціальної адаптації членів суспільства. Який непотріб - зважувати специфіку темпераменту, природні нахили й здібності дитини. Який мотлох - ретельно досліджувати сім"ю, у яку ця дитина потрапить. Планувати. Міркувати. А потім - відслідковувати й контролювати. Яке занудство! Так і перетрудити можна своє пещене масажистами й косметологами тіло. Хай ці діти краще самі обирають собі батьків. А шо? І відповідальність за свій вибір теж беруть на свої плечі. Дитячі, кажете? Слабенькі? Нерозумні? А нам-то що? Головне, щоб публіка, пускаючи сльозу, гарненько розважилась.
І публіка по обидва боки екрану, розчулено сякаючись у мереживні носовички, чхати хотіла на долю хлопчика-сироти, що обирав своє майбутнє. Сам. Ніхто не схотів брати на себе відповідальність за долю сироти. Ніхто толком не поцікавився, як і чому навчатимуть дитину запропоновані на вибір сім"ї. Що за люди майбутні батьки теж нікого не цікавило. В усякому разі не журналістів, що готували таку "цікаву" програму, і не соціальних працівників та психологів, що приймали у ній участь. Скажете, я палку перегинаю? Аж ніяк. Старшим вихованцям одного із запропонованих дитячих будинків сімейного типу зараз десь років по двадцять. Хто з журналістів запитав, як склалась їх доля? Де вони живуть, як і на кого вчаться? Хто зустрівся з вчителями шкіл, у які ходять діти з сімей-претендентів? Не почула я думку про ці сім"ї сусідів, адміністрації сіл, де вони живуть. Одну із сімей назвали віруючими. У кого вірує ця сім"я? У яку церкву ходить? Що про них думає священик цієї церкви? Чи достатньо сказати у камеру "Слава Богу" і "Амінь", щоб всіх у вірі переконати? Мені, наприклад, цього аж ніяк не достатньо. Я вам більше скажу, упевнена, що ця сім"я про віру й Бога має дуже приблизне уявлення. Чому? Тому що віруючі ні за які блага не прийняли би участі у подібному шоу. Взагалі інформації про батьків було вкрай мало, а та, що була, гарненько просякла, даруйте за натуралізм, шмарклями у сиропі. Так емоційно неврівноважено вирішують долю своїх дітей тільки батьки-істерички. Саме такими ми й повстаємо з цієї програми. То навіщо ж тоді казати, що ми - православна, християнська держава?
- Та чого ти кіпішуєш? Це ж просто шоу! - сказала здивовано сусідка по під"їзду. І, байдуже стиснувши плечима, подалась у своїх справах.
І справді, чому "кіпишую" я? Чому це не робить духовенство тих церков, що зростають у нас, як гриби у осінній дощ? Чому мовчать органи опіки? Де спеціалісти-психологи, що розбираються у дитячій психології? Чому всі мовчать? Мій голос на виборах тому політику, який продемонструє реальну стурбованість подібними шоу, а не чергове публічне "бла-бла-бла".
Ми - не християнська держава. Нам не властиве християнське мислення. Образ думок Ісуса у нашому суспільстві можуть продемонструвати лише одиниці. Ось міркування моєї найкращої подруги.
У країні нас 42 мільйони. Нехай дорослих із них - половина, це 21. Із них третина - пенсіонери, залишається сім мільйонів. А дітей неприкаяних - 160 тисяч. Виходить по одній дитині на 20 сімей. Що двадцять сімей не зможуть дати раду одній дитині? Моя подруга знає, про що каже. Сім років тому я приєдналась до них - невеличкої команди із трьох дорослих, що опікувались трьома дітьми. Одна дівчина із цих дітей - кругла сирота. Двоє інших - просто не потрібні своїм батькам, тепер таких називають "соціальними сиротами". Мої однодумці не забивали собі голови питанням опіки й усиновлення. Така потреба виникає тільки паралельно із питаннями фінансування. Нам гроші від держави не потрібні. Сам факт фінансування дитячих будинків сімейного типу викликає у нас гіркувату на смак іронію. Чи стали би прийомні батьки опікуватись сиротами безкоштовно? Питання не складне, й відповіді на нього довго шукати не треба. Варто просто подивитись, як, де і яким коштом живуть "випускники". Ми не просили грошей у держави. Навіщо? Всі працюємо, й наша невеличка християнська община має пристойну десятину. У своєму житті (язик якось не повертається назвати це роботою) ми зіткнулись із величезною кількістю проблем значно складніших, ніж фінансові. Найперше, це проблема генетики. Ми не були до неї повною мірою готові. Усвідомлення того, наскільки глибоко діти успадковують риси своїх батьків, ми запили не одним літром валер`янки. Повірте, не так просто вибудувати майбутнє дитини, яку батько - алкоголік і наркоман і мати з психічними проблемами зачали у Глевасі, у психлікарні. Потім, по смерті батьків, дитина залишилась під опікою баби й діда, які варили самогон і торгували ним, а дві тітки - батькові сестри, приводили у невеличку хату своїх коханців. Непросто відродити почуття власної гідності у хлопчика, якого п`яний батько у чотирирічному віці заганяв під ліжко держаком від лопати й там бив. Особливо, коли вся любов батька й матері віддана меншому сину-злодію, якого постійно відкуповують від суду. Де вже тут про освіту старшого думати. А як націлити на побудову сім"ї дівчину, яку намагався зґвалтувати мамин коханець? Не менш важка проблема - розумові здібності. Ми завжди намагались ставити високу планку в освіті. Оскільки діти прийшли до нас вже сформованими, то їх навчання більше було схоже спочатку на "доганялки". Ми постійно стикались із "чорними дірами" там, де знання закладаються у ранньому дитинстві. Трохи схоже на тривалий похід по болоту, - ґрунту немає під ногами, опертись у навчанні ні на що. Часом доводиться повертатись і починати спочатку. А часом і змиритись, коли діагноз "олігофренія" не дає змоги отримати вищу освіту. Лише середню спеціальну. Доглядати за собою, піклуватись про здоров"я, варити їсти, прибирати оселю, прасувати, прати й ще тисячі дрібниць, яким крім нас, нікому було навчити. Просте за формулюванням завдання: виростити повноцінних членів суспільства, освічених і працелюбних людей - на ділі виявляється дуже складним. Воно вимагає від працівника часу, сил, волі, коштів. І любові, любові, любові. Навіть там і тоді, коли любити вже, здається, немає ніяких сил. Саме по собі це завдання видається настільки масштабним, що будь-хто злякається: почати-то можна, а як до кінця довести? Відповідь у смішній приповідці: "Як можна з"їсти слона? Елементарно! По шматочку". Кожен день ми намагаємось робити те, що потрібно саме сьогодні, не випускаючи з уваги тієї мети, що собі й дітям ставимо. Я тому й пов`язала роздуми про сирітство з християнством, бо з Божою допомогою робити все це легше. Він дає бачення майбутнього дитини, відкриває її таланти й здібності. Ми, як казала Мати Тереза, - лише Його руки.
От я й думаю: чи може бути християнська держава такою цинічно-безрукою, щоб сказати обездоленій дитині: твоє майбутнє в твоїх руках? А ми тоді навіщо? Що ми тут робимо?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333176
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.04.2012
автор: alla.megel