Ми повинні Їсти, ми повинні спати, ми повинні пити, ми повинні відтворити потомство… Більш нічого ми не повинні, тільки от щось не так… І це «не так» відділяє на від всіх інших творінь бога. Через це «не так» ми здатні змінювати світ, а вже потім змінювати себе зсередини. Адже явне змінити легше ніж неявне. Тіло змінити легше, ніж душу. Легше ввійти в будівлю храму, ніж ввійти в транс молитви. Це «не те», відрізняється лише одним словом, яке має величезну силу «хочу»… Тож людина повинна(зобов’язана) щось, комусь, лише якщо хоче, вона може щось , лише якщо хоче. А от чого вона хоче?…Чого хочу я!?
Те чого хоче людина, а я теж не є нічим, чи ніким іншим(що не має різниці, бо я лише матерія), значно важче визначити, тому мені легше буде сказати, що я повинен… Дивно звичайно, алеможна дати цьому чітке пояснення, тіло людини це лише оболонка, яка може змінюватися, як щоденний одяг, а душа значно старша і вона несе в собі пам'ять… Пам'ять, яка накопичується у ній, як на жорсткому диску, підказує мені кожен мій крок, ця пам'ять скаже колись мені, що моя душа хоче «перевдягтися», ця пам'ять знає ким був я у минулих життях і підказує мені що робити далі. Тому, те що я повинен, я знаю підсвідомо, а от чого я хочу я дізнаюсь пізнавши себе, тобто навчившись говорити з своєю душею, в цьому і є завдання філософії, релігій, молитви… Тому почнемо з того, що я повинен. Першим, що я повинен зрозуміти,це «чого я хочу», тобто частково пізнати себе, це далеко не легкий шлях, і дорогою до нього є лише розуміння кожного «я повинен». Я повинен жити?!… Так, я дійсно повинен жити, оскільки зобов’язаний відати дань тим хто дав мені це життя, в першу чергу Богу, який колись давно створив Адама і є моїм небесним батьком і наставником, в другу чергу моїм батькам, які здійснили надане їм покликання і дали моїй душі тіло. А жити просто так… звучить смішно, або просто нецікаво. Чому нецікаво? Тому що я створений для удосконалення своєї душі для заповнення тих прогалин, які не встигли заповнити мої попередники, яким не стало волі, сил, духу. А може просто часу, адже життя надто коротке. Тому я маю вчитися. В першу чергу вчитися жити. Ніяка моя помилка не буде пробачена світом, ніякий крок не забудеться, ніякий подвиг не зітреться з лиця землі, ніяке слово не зникне в космосі. Це мій стимул по життю, тобто я повинен виправити помилки, зроблені мною в минулих життях, і зробити їх як можна менше в цьому. Тому я вчуся… Вчуся працювати… Вчуся думати… Вчуся розуміти… Готуюся до майбутнього і не лише того,що буде завтра, чи через рік, а до того яке буде через мільйон років. Я намагаюся вдосконалити свій мозок для розуміння світу. Для того, щоб бути своїм дітям вчителем (наставником і провідником). Моє майбутнє зобов’язує мене до сьогоднішнього. Моє минуле вказує мені шлях. Тому я хочу пізнати цей світ і себе як частину його. Зробити це я можу, в першу чергу, через науку. Тому зараз намагаюся не впустити нічого важливого, не пропустити ні слова, яке сказане, щоб залишитися в моїй пам’яті. Адже я людина, я частина всесвіту, я відповідаю за майбутні покоління людей, тому намагаюся ввібрати з цього світу все, що можу сприйняти, все що він відкриває мені.
В кожному слові істина, кожне слово – життя, кожне слово історія. Тому те, що написане мною на папері сьогодні стане частиною мого пізнання, ніколи не зітреться з внутрішньої пам’яті. Якщо іноді здається, що навколо занадто багато слів, пам’ятаймо, вони не зайві! Адже, «Спочатку було слово…»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335107
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.05.2012
автор: anyuta