Мені б узвар, що виліковує,
Та хміль веснянок гайових!
З періоду льодовикового
Лежить на серці льодовик.
А біль ще з юрського періоду
На думах залишив карби.
І хто мене на сонце виведе
З печер первісної доби?
Хто смуток з ери допотопної
Зітре з похмурого чола?
Журба змією підколодною
Із світу білого звела.
І що мені з плаща озонного,
Якщо зносився він до дір?
Не бачу сенсу в тім резонного:
Довірить долю зблиску зір.
У чорних дірах я – пір’їною,
В штормах я човном без вітрил.
І те, що зветься Україною,
Тримаю із останніх сил!
Втрача духовні гени нація.
І затрамбує, і замне
Важкий каток глобалізації
Вкраїновірного мене.
І нічиєю перемогою
Переколотиться весь люд.
Про нас в всесвітній міфології
Й рядка нащадки не знайдуть.
Хай слово рідне виліковує
Та хміль веснянок гайових!
Тоді й розтане льодовик
З періоду льодовикового.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335437
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.05.2012
автор: СавчукМикола