Із мене наче висмоктали радість.
Не знаю як, не знаю і чому.
Та пустота залишилась безкрайня.
В тій пустоті щомиті я тону.
Уже по пояс в ній я опинився.
Ось уже й груди повністю у ній.
Хтось з боку на це все дивився.
Та хто це був я так і не збагну.
Ось уже й шия в ній зав'язла.
І тільки голову ще видно й все.
Тільки тепер нарешті здогадався.
Хто ж то стояв і споглядав це все.
То моя радість яку в мене забрали.
І змусили без неї довго жити.
В тугі кайдани її закували.
Й заборонили зі мною говорити.
Вона дивилася й хотіла дати руку.
А по щоках її текла сльоза.
І в одну мить відчув я її муки.
Та вже ніколи не дотягнеться рука.
Почав пручатись борсатись щосил.
Та спрацював сипучих пісків принцип.
Чим більше хочеш вибратись із них.
Тим швидше тебе засмоктує і глибше.
Ну от уже і голови не стало.
Сховалася й вона в пісках.
Точніше кажучи в пустоту засмоктало.
І тільки десь далеко пролунало "БАХ".
Останній звук який почули вуха.
Останнє відчуття що відчула душа.
Тепер уже ніхто не буде слухать.
Маразм невдавшогося скрипача.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335798
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.05.2012
автор: Fagotyst