А час зриває з мене простирадло
І накриває покривалом з неба,
Шматочки сонця втулює незграбно,
Неначе в сонці маю я потребу.
Мені б дощу та вітру лютого,
Щоб всюди було вогко, сиро й сіро.
Та щоб у бурю - блискавки і грюкало,
Щоб тільки небо плакало як вміло.
Щоб вітер обіймав мене за стан,
А листя шепотіло: Та забудь!
Не має у людей невиліковних ран,
Смертельні є...та й з ними же живуть.
Час ліки відміряє чомусь літрами.
Нічого....гірше все ж не буде!
Наплутавши з палітрами й пробірками,
Він знов і знов дає мені отруту.
Та, мабуть, несмертельна, бо ж жива...
Все ще радію. Люблю посміхатися.
Час вилікував мою біль сповна,
Просто забравши здатність закохатися....
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336655
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 11.05.2012
автор: Мишель деЛакруа