цей порожній до щенту день твориться
із миттєвостей кволих
це випране акварельне небо простягнулось
із мрій обнадійливих
ці відчинені навстіж вікна що стовбичать навпроти
усе це чуже і давно вже невтішне
бо то все не ти
ці вірші довгі як потяги
інколи слова самі приходять
як незвідані гості додому
одного дня ми утечемо і поїдемо тихо
на світло північної зірки
я візьму лиш чорний хліб молоко і наших дітей
ми невміло розрізатимемо тілами застиглу ніч
як масло ножем
ловитимемо повітря в долоні зі швидкістю вітру
і кричатимемо гулко у даль слова ще несказані
ти мене поклич коли потрібно буде збивати літаки
чи зірки посеред неба новонародженого
ти мене поклич
я добі допоможу
нас зустрічатиме призахідне сонце
і міста що не сплять ні секунди
вони будуть настільки холодними
що їхня кров розчинятиме метал у волоссі
але ми будемо разом
нам буде тепло
коли сонні риби відкладатимуть
до моїх втомлених рук ікру
коли пісок поглинатиме воду
ти вкотре прийдеш і підеш і розчинишся
як сіль у воді
як слово у тиші
як порох пульсуючих закоханих сердець
це безкінечне плетиво доріг
що ведуть до твого порогу
ці бездонні горизонти за вікном
дають мені шанс на твоє воскресіння
ти мене поклич якщо треба буде збивати літаки
чи зірки посеред неба новонародженого
ти мене поклич і
я приїду до тебе
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=337117
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.05.2012
автор: Роман Штігер