Кудись спішать живі маріонетки – люди,
Егрегор стадності я відчуваю всюди.
Доросла дівчинка, а все чекаю чуда
Й не хочу вірити, що чуда вже не буде.
Така роззява, що вже десь згубила долю,
Коли за привидом ганялася по полю.
Й загартувалася - не відчуваю болю.
Не знала, певно, те розвалиться, що створю.
А будувала ж – ось цеглина до цеглини,
Та, видно, зроблені були не з тої глини.
І десь у простір, в пустоту надії линуть.
А дні чомусь біжать так швидко, як хвилини.
Та все ж здаватися (як воїн!) я не звикла.
Ось я – з мечем, а не з трояндою. Це прикро.
І хай все добре, до якого звикла, зникло,
Не варто скиглити. Ні стогону, ні крику.
Та я живу. Мене вже не турбують рани.
Мене, як мотлох, викидати, мабуть, рано.
Та й не лякають всі морози і тумани.
З трояндою я все ж зустріну теплий ранок!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=339937
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.05.2012
автор: Ліоліна