Замріяні зорі дивились у воду
На свою величну,казковую вроду,
Зажурені тим,що погаснуть на небі
Бо те,що красиве-невічне ,далебі.
Коли гасне зірка,то кажуть в народі,
Що в цьому сумному її хороводі
З"являється стежка і мертвих єднає
З живими...Та певно,таке не буває.
Все,що недоступне,те мороком зветься,
А хто не боїться,то просто сміється
І хоче незвідане це покорити.
Як страх подолаєш,то хочеться жити.
Людина,вона наче вічна дитина,
Дитина Землі:і смішна,й неупинна.
Земля-її мати,могутня і пишна,
Людина-листочок на гілочках вишні.
І кожен листочок на вигляд інакший,
Один-справедливий,а другий-пропащий,
А батьком людини вважається небо,
Бо має вона у висотах потребу,
І навіть як зірка,згасає навіки,
Коли перейде свої стежки і ріки
І стомиться,бо є важкою дорога
Яка у кінці все ж приводить до Бога.
27,05,2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340219
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.05.2012
автор: Руслана Сапронова