Дерева шкірили коріння...
А двір – суцільний чагарник.
Отут в роки благоговійні
жила сім’я і був квітник…
Найдовше корчували грушу.
Натужився, ревів тягач.
Неначе виривав він душу...
Зі стовбура зронився плач.
Плодів ні разу не вродила.
Ніхто ту грушу й не саджав.
За двадцять років сиротина
вже приморилась...
ката ждать.
Її на дрова не пиляли.
А вихваляли рівний стан.
На пам’ять ставили стовпцями
до хвіртки, що і досі там.
Квітує двір. Садок зростає.
Куштую запашні плоди.
Та й досі душу мою крає
прощальний поклик сироти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341243
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.06.2012
автор: Олександр ПЕЧОРА