Мою думку тобі не зламати.
Що ж, супернице, спинимо бій?
Хочеш знов щось у очі сказати?
Щось ганебне? Брехливе? Не смій!
Ти – холодна змія предковіччя,
Я – чуттєва й гаряча душа.
Я кидаю на виклик сторіччя,
Хоч стою мов на лезі ножа.
Ти, – жорстока й залізна гадюко, –
Ти затопиш моє джерело?
Радше синім вколосяться луки,
Та й вони відштовхнуть твоє зло!
Я несу у долонях це світло
Не для болю й сльозинок гірких!
Ти – суперниця, Тенмряво світу!
Не жалію ніколи таких!
В тебе – ніж криги серця і болю?
Я знайома з такими, повір.
Я за щит візьму віру і волю,
А за стріли – проміння із зір.
Кажеш.правду давно вже забули?
Це – релікт. але з неї мій спис!
Я кидаю під ноги минуле
Для майбутнього світу, дивись!
Кажеш, щирість давно вже полином
У болоті спокус поросла?
Спеціально для тебе краплину
У долоні своїй зберегла.
Мені заздриш? Не знала ти ласки,
Тому топчеш надію мою.
Ти не визнаєш свою поразку
Ні сьогодні, ні в жоднім бою.
Так задумали ці предковіччя –
Вир життя когось в прірву знесе.
Та боротись ми будемо вічно –
Незнищенне й не знищене ще.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341624
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.06.2012
автор: Оля14