Отак чалапати по світу,
і не важливо – сніг чи дощ,
чи бруд прилипне до підошв,
чи хтось твоїм ітиме слідом.
Серпастий вістрям догори
не упаде в покоси п’яні,
день буде зелено-тюльпанний,
й заб’ється живчик з-під кори.
І янгол угорі – не мій!-
мені махатиме рукою,
і доведеться йти самій,
без охоронця й супокою.
А ще, занурена в думки,
збентежена думками тими,
сама до себе довго йтиму,
аж доки не дійду-таки.
І мій, отой, що на плечі,
зітхне полегшено: нарешті!
І стануть на заваді речі,
що їх з собою волочив.
Чванливості, повір, нема,
і, як не схочеш, то й не буде.
Проте, звикаєм до опудал,
а в них, можливо, спить чума?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342271
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.06.2012
автор: Omega