У дивному лісі, під деревом дивним
Жив звір немаленький, любив він малину.
І бджіл поганяти, медку полизати
І солодко міцно в барлозі поспати.
А звати Михайлик цікавого звіра
Він був клишоногий, але бігав вміло
Вже всі здогадались, що це був ведмідь.
А що ж в ньому дивного? Зараз заждіть…
Був день тоді ясний, так сонце світило
Неначе всі промені воно відкрило…
Не світ, не зоря ведмедиця щаслива
Маленьке дитятко невинне зродила.
І пестила лапками кожну шерстинку,
Любила і ніжила свою дитинку.
Ведмедик зростав ніжним чуйним звірятком,
Не схожим на інших він був ведмежатком.
Всі голосно рикнути вчились, а Міша
Із зайцями бігав, йому цікавіше
Було полежати на ніжній травичці,
Дістати малини малій ведмедичці,
Погладити лапку, тому хто поранив
І бути слухняним, щоб тішилась мама.
У лісі усі дивувались, гадали:
„Хіба це ведмідь?” - ведмедицю питали,
А мама всміхаючись скромно мовчала.
Ішов день за днем і Михайлик зростав
У лісі добрячого кожен вже знав.
Якщо допомога комусь необхідна,
То знали, до Міші звертатись потрібно.
Одного весняного дня страшний грім
У лісі гримів, стало страшно усім.
Куди хто де міг той ховався тремтячи,
Боялись шепнути, лиш Міша добрячий
Пішов подивитися, що то гримить.
Його всі спиняли, а він грізно: „Цить!
Потрібно ж комусь все розвідать чи ні?
Чекайте новин і тихенько мені.
І тихо, поважно у хащі пішов
Не був він любителем довгих промов.
Гуляв він тим лісом, із бджілками грався,
Аж раптом до грізного грому добрався.
Гримів він із низу, неначе із ями,
Ведмідь підійшов, а там лев за кущами.
Сидить і ричить, він спитав: „Ти чого
Кричиш на весь ліс, чи гукаєш кого?”
А лев як підскочить, як рикне до нього:
„Ти знаєш чи ні, що я цар” . І що з того? -
Ведмідь запитав. А лев голосно: „ Як?!
Мене кожен знає, боїться усяк.
„Хіба цар для того, щоб його боятись?
Він має поради усім роздавати,
В біді помагати, поїсти дістати,
А не у кущах навіжено ричати.
Тут лев свою лапу угору підняв:
„Мовчи непокірний!” - до Михайла помчав.
А той на дві лапи піднявся, ричить
І лев кошеням обернувся за мить.
Скрутився клубочком, тремтить ледь не плаче,
Михайлик нагнувся: „Ну, що там юначе?
Де грім твій подівся, що страшно гримів?”
А лев упівголоса ледь шепотів:
„Не цар я ніякий, а лиш просторіка,
А ти – це господар у лісі великім,
Тебе поважатимуть всі і без крику”.
Із тої хвилини всі звірі зізнались,
Даремно з Михайла вони насміхались.
І мир панував в тому лісі відтоді,
Бо правив у ньому добрячий господар.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343565
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.06.2012
автор: Надія Осіння