День перший. Неділя.
Коли людина прокидається, її свідомість завжди щось вишукує з нічних вражень. Чи не найпершим, моя знайшла спогад про уривок із шедевру світового гумору Д. Клапка Джерома «Троє в човні, не враховуючи собаки». Там є епізод, коли оповідачу наснилося, що він випадково проковтнув соверен (золоту монету), а люди почали його негайно вимагати назад; він запевнив, що пізніше віддасть інший, але ті були невблаганні; вони почали свердлити його спину, щоб зі шлунку виймати монету. Насправді уві сні його дусив у спину виступ дошки у човні. Щось схоже і зі мною було. Правда, у вісні ніхто свердло не клав ні до спини, ні деінде. Але декілька пружин таки натхненно рвалися на волю із пут матрацу. Коли у 2004 р. мені довелося ночувати у спальному мішку на околиці Севастополя у лісі під сосною, правду пишучи, там було м’якше. Джуринські старшокласниці ще о 5 ночі, чи то ранку, прийшли під кухню з горнятами для кави. А п. Надія, стоячи над ними на балконі, мов коршун над курчатами, дала безапеляційну інформацію, що нічний бар, себто кухня, відкриється лиш о шостій за київським часом! Надалі нас усіх, після ситного сніданку з десертом чекала м’якість автобусних сидінь в час поїздки у Ворохту.
На разі, це селище міського типу, яким стало в 1912 р., сепаратизувавшись від Микуличин. У своєму народженні є ровесником не простого періоду Хмельниччини, хоча і не має з причинно-наслідкового зв’язку, а іменем зобов’язана жовніру Ворохті цісарського війська, який втік зі служби і оселився тут. Що ж, не завжди дизерція є негативом. Інший, повстанський не державотворчий рух – опришків, в околицях Ворохти тривав аж до середини ХІХ ст. Тут знаходяться визначні архітектурні пам’ятки – арочні мости (віадуки), зведені італійським та іншими європейськими майстрами. Один з них входить до найдавніших кам’яних мостів Європи, довжиною 130 м., а ширина однієї з арок – 65 м. Варто зауважити, що у 1906 р. тут з’явився перший санаторій для лікування хворих на туберкульоз, а у 1928 р. Ворохта була офіційно визнана курортом по лікуванню легеневих хвороб. Визначальним компонентом сакральної архітектури гуцульського дерев’яного зодчества є церква Різдва Пресвятої Богородиці, побудована у XVII ст. в с. Яблучниця, в 1780 р. була розібрана і перенесена до Ворохти, оскільки селище не мало своєї церкви. У 1860 р. ця церква була перенесена на нове місце, поблизу якого зберігається кам’яний хрест, встановлений у 1785 р.
Повільно пройшовши місцевий базар під променями спекотними, усі, адже не бажаючих не було, по черзі рушили на канатну дорогу за купюру із зображенням гетьмана-державника І. Мазепи. Доїхавши / долетівши вверх, усі сходять, проглянувши краєвиди та відомий лижний трамплін (моя знайома Мавка Лісова, схильна до того чи іншої екстремальності, запитувала, чи там можна спускатися на велосипеді – хіба що на самокаті), скориставшись чи ні нагодою чогось хильнути не з гірського джерела і не за одне «Дякую Вам», знову повільно спускаються униз. Ще один похід ярмарком, невдала спроба відвідин їдальні, яка в неділю мала вихідний і не збиралася годувати тих, хто чомусь дому не тримається.
І знову в дорогу, до великої творчої і руйнівної (в різних іпостасях) стихії Природи – Води, тобто до водоспаду Женецький Гук Карпатського національного парку, згідно довідника, його висота майже 20 метрів. В час їзди виникло порівняння карпатських доріг із вузькими вуличками Львова, навіть ті шляхи, які добре асфальтовані, їдучи якими, можна читати газету – аж надто вузькі. Наприклад, як їхати до мене до дому, на вул. Шопену бічну, минувши так-сяк асфальтовану міську дорогу і греблю-міст, там значно ширше. Доїхали на початок гірської дороги, щоб перед нами відкрили шлагбаум (щоб дитячі ніжки менше топали, і наші попри них), здали по п’ятаку і поїхали дальше. А від пропускного пункту до водоспаду близько 6 км. Але то дальше було не таким вже й далеким – не було певності у змозі розвернутися нашому солідному автобусу. За означенням п. Надії, ми пройшли більшу половину шляху, таки власними кінцівками. Хоча, це не склало враження важкої дороги під гору. Дійсно, природний інтер’єр того шляху вартий відео камери. Це треба бачити, хоча б у моєму альбомі в контакті, а краще – наяву. І ось, звертаємо до основного підйому, нас зустрічає специфічний напис в контексті екології і не тільки: «Смітити заборонено. Дозволяється дебілам і представникам сексуальних меншин». Пройшовши вузеньку стежку, можна було вийти на підвищення споглядання, а також зійти униз на мокрі камені. На мить пригадав назву Чортківської літературної студії «На каменях», на мить, бо треба було слідкувати за рівновагою і рухом інших. Стоячи на каменях, не так вже й близько від бурхливої лави пінистої води, відчуваєш шалену свіжість пристрасті нестримних бризгів, що летять у прагненні торкнутись цілунком людського тіла. Спокусливою буває не лише жінка, вершина водоспаду, і що там за нею – також. Вилізти паралельно потоку води, в протилежний йому напрям, було не так вже й важко. Дуже допомогли коріння дерев, що виступали з грунту. Коли я добрався вершини, мене і фотоапарату в телефоні покрили відчуття задоволення краєвиду з вершини, а мене і щедрі краплі поту. Дальше – за керунком і кущами, знову майже горизонтальний шлях води, але на його дослідження вже не було ані жодного часового кусочку великого Хроноса, я ж не один. Не напишу великого відкриття, коли вкажу, що спускатися було важче. Швидко відновивши сили, всією групою – униз, назад. Хоча як говориться в казахській ( а може й іншій) народній мудрості: «Ми назад ніколи не йдемо, ми розворот, і знову вперед!». Дійшовши у малій кількості до гуцульських колиб-ресторанчиків – ціни змушують назвати їх саме останнім словом, а не їдальнями, з ініціативи п. Надії, ми таки не змогли не піддатися спокусі маленької трапези. Карпатський чай – усім, борщ і бараболі – на вибір. Приготування тривало довше, аніж було зазначено, то в нас вже почала зароджуватись спокуса голодними, та принциповими залишити той заклад. Але, як часто буває. Шлунок переміг Волю. Чай дійсно мав свій оригінальний карпатський смак. Борщ, чомусь двоє старших – зупинили свій вибір на ньому… це вже буде явно суб’єктивна оцінка, оскільки до цієї страви, я ставлюсь упереджено, навіть в дома – щоб нічого зайвого і дрібно порізаного там не плавало, і як каже моя знайома з політичних жертв комуністичної системи: «Я так не люблю, той комунізм, що навіть борщу червоного не їм», перепрошую за довгий відступ, борщ таки був спожитий весь. Коли дівчатам принесли бараболі у пластикових одноразових тарілках, я був немало здивований – така обслуга за 20 грн. (що і борщ вартував), та п. Надія зауважила, щоб я ще дякував, що нам борщ в нормальному посуді дали. Може й так, не завжди знається, чому дякувати, а від чого бути невдоволеним. Ми трохи поспішали, а одна дівчина не встигла доїсти картоплю, то ж завершувала свою скромну трапезу по дорозі своїми вилками – пальцями. І вже нас семеро, серед усіх решта, йдемо із кращим життєвим світоглядом, адже, як правило, сита людина більш світлим поглядом дивиться на світ, що оточує, незалежно, чи це чудові смереки, чи пекуча кропива. Щоб не хвилювати очі та серце тих, хто нічого не спожив, за дорученням керівника, я непомітно викинув вже пусту тарілку у відведений смітник. В автобус, облік і переоблік, і в дорогу до дому карпатського, на більш ґрунтовний обід. Подальша частина дня відзначилася відвідинами місцевих магазинів та споживанням морозива, сидячи на сухому камені у мілкій річці Прут, а також дещо духовної страви – читання газети.
Пан Петро вирішив провести нам гедоністичну пізнавальну екскурсію зорями Карпат. Зазначу, що жодним чином це не пов’язане з астрономією і тим паче з астрологією. Це ресторан, бар, більярд, готель, магазин і що там ще в одній назві «Зорі Карпат». Куди там Nescafe три в одному! Багатоголосе «Happy birthday» ще до поверхневого огляду дало зрозуміти, що вільних місць і затишної зіркової атмосфери там немає. «Не все в середу Петра», які не все є вільні місця. То ж ми повернулися туди, де нас чекали пусті кріселка – у нашу кухню наших помешкань.
Ніч друга.
Подальшими, вартими вашої уваги, на моє припущення, була довга вечеря з діалогами застольними. З огляду на специфіку компетентності реплік, я не буду називати аспектів соціальної ідентифікації учасників розмов, а дещо упущу. Микола виявив бажання посвятити нас в деякі сторінки своєї строкатої біографії. Будучи ще в 9 класі, він з іншими сільськими тінейджерами, котрі були пильні на око, та не більше того, вирішили щось поцупити в місцевому колгоспі (чи то ПАПі). Можливо, вони вважали, що розпаювання колективної власності пройшло невірним методом і хотіли встановити справедливість. Та спроба виявилась невдалою! При виході з товаром пайової частки, їх чекав голова колгоспу зі злорадною посмішкою та перспективою “No forgiveness” («Жодного прощення»), як називається пісня легендарних “Paradise lost”. Невдовзі перед тим невідомі збили голову колгоспу «на квасне ябко». Отож, до всіх дієздатних представників чоловічої статі він мав схоже ставлення, як Ірод цар іудейський до немовлят після народження Христа. Не допомогли ані материнські сльози, ні перспектива харчового, матеріального чи/і фінансового збагачення. Суд і все! Як співали брати Гадюкіни: «Народний суд два роки дав мені», але хоча б, умовно. Закінчив Микола школу, з палким бажанням йти до армії. Але на постерунку, як в нас казали за бабці Австрії, - у воєнкоматі йому відмовили категорично, через судимість. Якщо не військо, то тре дальше вчитися, за настановою материнською. І поступив він в училище Чортківське, не медичне, не педагогічне, а дяківське – там прийняли. Табу і догми, закони й настанови там, звичайно, не містять, наприклад, легітимності відвідування дискотек, а Микола явно мав таке бажання, як і кожен нормальний юнак. І розповідає він про знайомого охоронця на дискотеці:
- Він був чеченець, чи то в Чечні служив. – каже Микола.
- То перше, чи друге? – перепитую я.
- Ну та… - пауза. Тобто, що я до дрібниць прискіпуюсь. – нагадавши, каже, - в Чечні.
- Проти москалів з унсовцями воював? – допитуюсь я, це мене явно зацікавило.
- Та нє, не проти москалів.
- А що найманцем у федералів був? – ще більше здивувався я про того посібника російської окупації. – дальше знову коротка пауза і Микола з винуватою гримасою та щирістю бере мене за руку й каже:
- Я вибачаюсь, в Афганістані!
Тут вже все стало на свої місця. Микола ж не був студент історично-географічного (такий факультет існував до половини 1990-х років у ТНПУ ім. В. Гнатюка), сплутати Чечню і Афганістан, то якось трохи і по сусідськи. То не Україну та Уругвай (щодо останнього, то були серйозні розмови про зміну міжнародної абревіатури України з UA на UKR, через збіг першої з тією південноамериканською країною). Врешті Микола, провчившись 1,5 року, лишив тих дяків. Не витримав, як бурсак Хома Брут, правда нашого гостя на вечері надалі чекала значно краща доля, аніж літературного героя Миколи Гоголя. Наш Микола одружився з файною гуцулкою.
Надалі зайшла мова про історію та окультну символіку, де говорилося про різницю між власне хрестами на німецьких танках та літаках та свастикою; про давнє походження останньої і її відношення до України, адже Сварог – творець всесвіту та батько всіх богів і богинь в українській міфології, а сварга – із санскриту – небо, сонце; про те, що Гітлер вперше побачив цей символ на церкві у Баварії, а в мене є молитовник від прабабці, де на першому кольоровому образку по боках дві свастики – за ходом сонця і проти. Микола згадував розповіді прабабці, коли прийшли німці, то мали файний і культурний вигляд, дітям чекуляди роздавали, а «наші» – «гет страшні».
- А «наші», це хто? – провокативно запитав я.
- Та… Червона армія.
- То не наші! – безапеляційно заперечила п. Надія. Адже свідомо і несвідомо різно-національна Червона армія повертала сталінський червоний терор.
Надалі мені було надано слово для роз’яснення деяких питань про дивізію «Галичина» в німецьких збройних силах: галицьких добровольців було більше 82 тисячі (німецький режим в Галичині під командуванням Отто Вехтера був м’якшим, аніж в Наддніпрянській Україні – Райхскомісаріаті під командуванням Еріха Коха і легшим, аніж радянський режим у 1939 – 1941 рр.); Гітлер заборонив формування іноземних легіонів у складі Вермахту (одним з чинників була непокора та розформування українських легіонів «Нахтігаль» і «Роланд» після початку німецьких репресій проти ОУН і неприйняття німецькими партійцями Акту відновлення української державності 30 червня 1941 року), тому були створені окремі структури у складі Waffen SS – Зброї СС, всіх дивізій було 42, наша – 14, а найбільшу кількість іноземців у війську Німеччини становили росіяни (про це вони тепер мовчать); дивізії СС були суто етнічно німецькі; вояки дивізії «Галичина» не складали присяги особисто Гітлеру, на відміну від вояків німецьких дивізій СС, а присягали боротись за Україну, ставлячи за мету стати основою Української армії (згодом багато дивізійників перейшло в УПА, а наприкінці війни доповнена дивізія та інші українські військові структури за сприянням Павла Шандрука утворили Українську національну армію); у Нюрнбергу військові структури Зброї СС, в тому числі і наша дивізія, не були засуджені як нацистські формування СС.
Миколі не давало спокою питання, чому ж СС, та коли озвучення того питання почало нагадувати мантру кришнаїта, п. Надія запропонувала усім ступити на м’яку стежку, що веде у сонне царство Морфея, на що ми і толерантно відгукнулись.
далі буде...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343596
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.06.2012
автор: Ярослав Дорожний