День другий. Понеділок.
Пані і панове, ви були в Німеччині? І в Австрії ні? Я теж. Перепрошую, якщо когось образив англомовним підтекстом “Have you ever been?”. А ось кажуть, що німецькомовні громадяни Євросоюзу (там мова визначає країну, на відміну від нас) були в Буковелі. Їм бачте мало їхніх Альп, але мені для них не шкода наших карпатських зламів геологічних туристичних, якщо вони не пошкодують нам своїх Альп. Отож, згідно далекоглядного задуму п. Надії, подякувавши нашій старшій і молодшій прекрасній половині людства за ситний сніданок, ми всі вирушили в один з найвідоміших курортів Східної півкулі матері Землі.
Приїхали, послухали промовисте застереження керівника групи: «Якщо якась мерза не буду тут о … годині, то назад буде добиратися хоч на таксі, хоч літаком». Не хочеться забігати наперед, але жоден з нас вказаним видом транспорту не скористався. Як я вже зазначав раніше у своїх писаннях, свобода, за словами великого сина маленької Данії, К’єркегора, це наявність двох і більше альтернатив. Отож, ми знову одержали своєрідну свободу-альтернативу: або сідати на витяг – канатну дорогу, заплативши 26 грн., про ПДВ і страховий збір там не йшлося (сама ця ціна була встановлена на дні тижня від першого до четвертого, а в уікенд – ще добавлялося пів дюжини гривень), або не сідати. З нашої групи, нікого не знаю, хто б вибрав останнє. Я не беруся стверджувати, чи різниця компонентів самої дороги відповідає різниці в ціні оплати, порівняно з Ворохтою, але те, що вона (різниця) є. це очевидно. Але попри всю свою неординарну красу, Карпати вимагають і відповідних жертв. Не подумайте нічого містичного, ані трагічного, дякувати Богу, в нас нічого тілесно-жертовного не трапилось. Я маю на увазі іншого роду жертовність, суб’єктивно-моральну – залізний трос наближав мене до вершини і відповідно до колонки, звідки звучала музика, специфічна, яку я, ну хоч що робіть, не розумію і не сприймаю! Шановне паньство, то я приїхав у Карпати, у Буковель, заплатив 25 і 1 гривню, щоб піднявшись на вершину чути: «Я нє такая, у-у-у. я жду трамвая, у-у-у»? А шляк би вас ясний трафив, і того ді джея тупого, і ту дурепу, що виглядає, як дівка легкої поведінки! Чому в Карпатах не може звучати різноманітна сучасна українська музика, а не така тупа (інакше не напишу) москаляча попса!
І ми ще хочемо української України? Ех!
Дещо заспокоївшись, сів на черговий транспорт у низ (аналогічно, як у Ворохті). Приємно відволік естетичний вигляд природи, зокрема й жіночих тіл, дещо прикритих тим, що називається бікіні, що засмагали під шляхом повітряних транспортів. Та тривалість моєї насолоди була недовгою. Помітив напис лише однією мовою про певну заборону: «… детям до 12 лет без родителей». Таки не витримав, запитав продавців ближчої крамниці про філологічну одноманітність напису. Врешті відповіли, що буває таке, що московські діти та батьки їхні дійсно не розуміють написів на мові держави, в яку вони приїхали. Не хочуть розуміти. Їм того не дано! Очевидно, українські та інших національностей діти більш лінгвістично обдаровані. Було чути мову західних слов’ян, російську теж було чути. «Широка страна моя родная…» - пригадалася мені слова з пісні та одразу ж, завершення анекдоту про золоту рибку, два бажання росіянина і одне, останнє, українця, яке звучало: «Та заливай то всьо бетоном!». Але російську мову чути і поза адміністративними кордонами Росії – аж дуже важка українська для наших громадян.
Окрім гір, витягів / стягів, у Букове лі також є і пляж і став, як і більшість рекреаційних об’єктів – платний, 5 грн. за одне та ляпання (порятунок – безкоштовний), а 15 гривень за годину лежання під тентом. На останнє ніхто з нас не претендував. Бажаючі покупатися були, поступово їх кількість збільшувалася, як і міра занурення та позбавлення від верхнього одягу джуринськими 10-класницями.
Ще був час потішити око (друге також) вишуканими архітектурними спорудами для поживання, що манять фінансово ліквідного туриста та ви потрушують тельбухи його гаманця. А ресторація «Старий млин» навіяла приємні спогади про таку ж у файному місті Тернополі.
По приїзді в Микуличин було ще багато незапрограмованого часу. Чому його присвятити, окрім обіду, який ще не передбачався у ближчому годиновому майбутньому? Я вирішив відвідати таке незвичне місце, що є поблизу або в межах кожного населеного пункту, насиченому творами графіки, живопису, скульптури, а то й поезії. Як не дивно, та в часи Середньовіччя там розміщувалися пекарні, крамниці, торгували навіть пивом і вином, а також навіть своїм тілом повії. Тобто я пішов оглянути місцевий цвинтар. Підтвердженням попереднього речення є рішення Руданського собору 1231 р., де, зокрема, вказувалася заборона «під страхом відлучення танцювати на цвинтарях або у церкві», очевидно, це не допомогло, бо схожу постанову повторив Нантський собор у 1405 році. А Франсуа Рабе писав: «Цвинтар – це чудове місто, щоб жити, але не для того, щоб умерти». В то час я зателефонував до однієї «знайомої по інтересах», юної розумної та красивої українки, яка мешкає там, де й колись така ж легендарна Роксолана. Лариса цілком влучно асоціювала мій похід у пошуках цікавих могил з епізодом вже згаданого літературного шедевру «Троє у човні…», де Гаріс ходив проблематично шукати могилу місіс Томпсон. Я не шукав щось визначне, метою моїх пошуків було щось старе і красиве, як би дивно це не звучало. Знайшов декілька цікавих, зокрема, на одній табличці з епітафією було чітко видно рік народження – 1854 та рік відходу у кращі світи – 1950. немало на цім світі чоловік прожив. Напевно, горілки мало пив і жінок лиш тих, що треба любив. Інший хрест нагадував військове поховання, але епітафія про це не вказувала. Навколо деяких могил трави повиростали мало не до 6 футів, точно більше 1,5 метра – незвичне видовище хреста, увінчаний зеленю трав, що в символіці деяких народів, зелений колір – колір життя… в середовищі мертвих.
Надалі я таки вирішив завітати у «Зорі Карпат», я ж ще не споживав тут «2К». Хм… людина завжди чогось очікує, а чогось – ні, до певних меж, але є і «трохи занадто». За барною стійкою зустрів мене юнак з бейджиком, в якому я впізнав офіціанта. «Еспресо і 50 грам коньяку», що і становить «2К», вибрав «Шабо», ціна якого, між іншим. 12,50 грн., нехай, то Карпати, хоч карпатською специфікою той бар, на моє бачення, не вирізнявся. Там були ще двоє молодих людей, так би мовити друзів офіціанта, ймовірно, теж робочі, вели з ним розмову, також поцікавились і в мене про філію до коньяку, а офіціант приніс мені міцний напій … в одноразовому маленькому стаканчику. Звичайно, я не зміг втриматися від запитання про наявність нормального посуду.
- Ой, вже несуть. – була зніяковіла відповідь у час, коли несли помиті скляні стаканчики.
Перелив у горілковий – ще пів біди. Але хто читав мою першу поетичну збірку, той/та пам’ятає слова, де вказано про «Надутий келих м’якого коньяку». Приніс і каву, це зайняло стільки часу, немов ті зерна перед тим ще мололи в ручну, причому «Американо», а не замовлене мною «Еспресо», мабуть термінологія даних технологічних тонкощів, це вже надто глибока філософія для юного офіціанта. В той час один з «друзів» починає висловлювати якісь «дружні» претензії чи то невдоволені спогади до офіціанта, практикуючи прийоми майже греко-римської боротьби, той виривається. Крісло у руках офіціанта стає засобом захисту та контроборони, потім його «друг» вищої вагової категорії вже використовує елементи кікбоксінгу. Та невдовзі це припинилось, я вперше бачив таке видовище, виконане службовим персоналом в такому закладі! Єдине приємне враження склала пара відвідувачів середніх років, а точніше – її складова жіночої статі. Наш друг Петро на мої здивовані враження лиш напів зверхньо, напів розуміюче, як лікар певного профілю сказав: «Та то пацани»...
Надалі вечір годинниковий, коли британці вже кажуть “Good evening” ліниво переходив у вечір сутінковий, в час якого ще мало місце до читання книги про Павла Когуча – сотника УПА на Станіславщині.
Атмосфера народного гуляння початку ХХІ століття заполонила вечірній двір. До нашої веселої молоді приєднались молоді та старші з новоприбулої групи. Зі сторони ця юнацька (і старша теж) радісна безтурботність складала враження доволі веселого видовища. З часом (обставинами також) цього вже не дано відчути, лиш смуток ностальгії. Пригадались слова давньої української пісні про неповернення. Та не буду про сумне і незворотність шляху земного.
Чомусь та вечеря нічна більшою мірою була дискусійною. Викликало моє здивування нерозуміння однією освіченою і досвідченою жінкою терміну, який дуже співзвучний зі словом «дефляція» з певною відмінністю букв в середині, на його виконання мають право священнослужителі деяких релігій. Зокрема, мали і волхви в дохристиянській Русі; а також твердження тією жінкою про різнозначимість українського слова «зґвалтувати» і російського «изнасиловать». Хоч як вона зазначала за декілька днів, одна справа щось стверджувати близько обіду. А друга – по опівночі і пів третьої ночі. Того вечора / ночі до нас завітав «Іван – селянський син», саме так він представився, у відповідь – «Надія, що вмирає остання». Він допитувався в мене про найкращу валюту. Критерії краси як міцності та забезпечення нафтою арабською не склали якогось визначеного враження. Адже валюти маленьких арабських країн-еміратів за курсом вищі від долара, євро і фунта. Мали ще місце дискусії навколо гендерної проблематики, з певним суб’єктивним перебільшенням ролі тієї чи іншої статі. Якщо б у тій кімнаті була зозуля годинникова, не спала, прислуховуючись до наших розмов, то вона б вже готувалася повідомити нас про настання третьої години ночі. З огляду на це, ми рушили, щоб швиденько дочекатися тієї пори, коли
А Ніч огорне мороком рясним,
Немов, як трохи смуток заспокоїть…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344161
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.06.2012
автор: Ярослав Дорожний