Гостина залiзних жовнiрiв

(Уривок  з  повісті  "Батальйон  смерті")

«Ідуть  залізні  жовніри
 Ідуть  охоронці  віри
 Діти  Залізного  Фелікса
 Піднесені  страхом  мас…»
                           (К.  Єрофєєв)

У  молоді  роки,  наповнений  жадобою  пізнання  істини,  став  я  спудеєм  єзуїтського  колегіуму  який  на  той  час  став  університетом  світським,  в  якому  бурсаки  були  майже  виключно  православні  –  лише  окремі  студіози  були  бусурманами  чи  католиками.  Як  і  личить  представникам  нашого  стану  жили  спудеї  (і  я,  грішний)  у  скромних  келіях,  що  належали  королю  і  спосіб  життя  шукачі  пізнання  вели  аскетичний.  У  тих  келіях  ми  відпочивали  від  трудів  праведних,  готували  свою  скоромну  та  пісну  їжу  тілесну  на  вогні  та  вечорами  крім  тілесної  споживали  їжу  духовну  -  вели  бесіди  про  красне  письмо,  малярство  та  вправлялися  в  риториці  та  фільозофії.

Одного  вечора  (чи  то  навіть  правильніше  сказати  однієї  ночі)  у  мою  скромну  келії  завітали  залізні  жовніри  –  лицарі  «плаща  і  кинджала»  -  слуги  короля,  ясновельможного  цісаря  та  святої  інквізиції.  На  моє  здивування  яке  було  виражене  не  риторичною  фразою,  а  виразом  обличчя  охоронці  віри  відповіли,  що  обшук  вони  здійснюють  за  моєї  згоди  і  що  живу  я  в  келіях  королівських,  а  не  у  своїх  власних  і  ніякого  дозволу  на  обшук  і  не  потрібно.

А  слід  зазначити,  що  в  ті  часи  (року  божого  1983-го)  діти  Залізного  Фелікса  (першого  інквізитора  нового  цісарства)  такий  страх  серед  різних  станів  посполитих  накликали,  що  ніхто  у  них  нічого  і  не  питав.  Проте  шукали  вони  зовсім  недовго  –  на  моєму  столі  рукописи  побачивши  сказали  вони,  що  почитають  сії  писання  і  з  тим  пішли.  А  треба  сказати,  що  я  в  ті  часи  коли  випадало  мені  короткочасне  дозвілля,  вправлявся  я  в  написанні  оповідок  та  віршів.  І  не  думаючи,  що  в  писанні  сьому  є  якийсь  гріх  чи  єресь  та  столі  ті  чернетки  лишав.

Чого  саме  в  мою  келію  залізні  жовніри  завітали  –  того  я  не  відаю.  Може  того,  що  вечорами  ми  –  спудеї  різні  бесіди  вели  і  крім  питань  фільозофічних  дискутували  про  устрій  суспільний.  То  хтось  із  спудеїв  до  святої  інквізиції  донесення  міг  написати:  «Так  мовляв,  і  так  –  спудей  такий  то  думки  крамольні  єретичні  висловлює  щодо  цісарства-королівства  нашого  та  його  лад  суспільний.  Вірнопідданий.»  Та  могла  і  інша  причина  бути.  В  ті  часи  свята  інквізиція  винаходами  майстрів  різних  користувалась.  Серед  тих  винаходів  були  такі  пристрої  непомітні,  що  слова  людські  записували  і  на  відстані  передавали.  То  інквізиція  встановлювала  такі  присторії  у  лекційних  залях  університетських  та  келіях  спудеїв  –  і  слухали  залізні  жовніри  чи  немає  де  крамоли  та  розмов  бунтівничих.

Ще  одна  причина  на  той  візит  бути  могла.  Сталося  в  тій  порі  в  цісарстві  нашому  наступне:  ясновельможний  цісар  Леонід  І  Літописець  взяв  тай  помер.  Коли  вість  про  подію  сю  в  університет  дійшла,  один  з  професорів,  що  викладав  нам  науку  про  історію  товариства  усуспільнення  (було  таке  товариство  яке  сам  цісар  очолював  і  яке  прагнуло  всю  власність  людей  у  власність  суспільну  перетворити  і  понтіфики  вчення  того  товариства  як  істинну  віру  трактували)  наказав  всім  спудеям  до  залі  однієї  великої  зібратись.  А  там  пристрій  працював  який  зображення  на  велику  відстань  передавав.  І  от  цісаря  покійного  ховають  бозна  де  –  в  столиці  імперії  біля  фортеці  –  а  той  пристрій  показує.  А  правителя  того  ми  не  любили  за  тупість  його  та  обмеженість,  за  вчинки  нерозумні,  брехню  та  марнославство.  Отож  сумний  вираз  обличчя  нам  зобразити  при  цьому  нам  так  і  не  вдавалось.  Що  й,  певно,  було  людьми  причетними  до  інквізиції  помічено.

Такі  були  причини  цього  чи  ні  –  але  залізні  жовніри  до  моєї  келії  на  гостину  завітали.  Зрозумів  я,  що  чекають  на  мене  біди  і  не  помилився.  Через  кілька  днів  біля  входу  до  келій  наших  пристрій  задзвонив  –  той  що  голоси  людські  на  відстань  далекі  передає.  І  кажуть  мені  через  той  пристрій  –  зайдіть  будьте  ласкаві  в  університет  до  келії  де  писано  на  дверях  «Перший  відділ».  Завітав,  я,  звісно.  А  там  мене  вже  залізні  жовніри  чекають.  І  грамоту  маленьку  показують,  де  написано  було:  залізний  жовнір  святої  інквізиції  такий  то.  Імення  його  і  не  пригадаю  –  не  до  того  мені  було  -  втямив  я  що  чекає  на  мене  у  незабаром.  А  залізні  жовніри  і  мовлять  –  говорити,  мовляв,  нам  з  Вами  необхідно,  але  для  цього  мусите  слідувати  з  нами  в  резиденцію  святої  інквізиції.  Посадили  вони  мене  у  бричку  самохідну,  що  без  коней  їде  –  мастило  гірське  в  утробі  тої  брички  горить  і  від  того  вогню  вона  і  їде.  Певно,  винахідник  якийсь  іноземний  таку  бричку  вигадав.

Завезли  мене  в  резиденцію  інквізиції  –  а  там  при  вході  кам’яна  фігура  Залізного  Фелікса  –  першого  головного  інквізитора  –  вони  йому  як  святому  поклонялися.  Завели  в  келію  тай  питають:  «Знаєш,  чому  ми  з  тобою  говорити  хочемо  –  по  доброму  спочатку  без  випробувань  тілесних?»  «Ні,  не  відаю  я  того.»  «Та  як  же  не  відаєш,  коли  ти  оповідки  та  віршики  писав?»  «Але  хіба  єресь  якась  чи  бунт  в  них  є?»  «Воно  то  може  і  немає,  але  якщо  прочитати  їх  уважно,  то  висновок  можна  зробити,  що  народу  посполитому  в  королівстві  нашому  зле  живеться  і  багато  станів  суспільних  устроєм  королівства  незадоволені.  І  цісарі  наші  минулого,  такі  як  Йосип  І  Грізний  погані  були.  А  тут  і  до  заколоту  недалеко.  А  якщо  хтось  із  чужоземців  сії  писання  почитає,  то  погано  про  цісарство-королівство  наше  думати  буде.»  А  потім  допитувати  стали  –  хто  навчив  мене  ції  твори  писати  та  кому  я  їх  читав  і  як  я  збирався  за  кордон  ці  твори  передавати.

Відповідав  я,  що  грамоті  та  письму  ще  в  школі  церковно-приходській  був  я  навчений,  а  писати  вірші  та  оповідки  то  кожному  закортіти  може,  і  нікому  їх  не  читав,  бо  незакінчені  вони  і  з  іноземцями  я  знайомств  не  маю.  А  вони  знову  те  саме  –  «Кому  читав  та  хто  напоумив?».

І  так  довго  тривало.  Зрештою,  їм  чи  то  набридло,  чи  то  вони  зрозуміли,  що  з  мене  нічого  не  витягнеш  –  ніякої  гучної  справи  про  єретиків.  Зайшов  до  кімнати  старий  інквізитор  зі  злими  колючими  очима.  І  почали  вони  в  моїй  же  присутності  радитись,  що  зі  мною  робити.  Я  так  зрозумів,  що  не  з  метою  направду  раду  чинити,  а  з  метою  мене  залякати.  Один  мовить  –  в  темницю  його  кинути  на  віки  вічні,  інший  –  завести  у  підземелля,  прикласти  до  голови  мушкет  чи  гаківницю  та  й  стрелити,  а  третій  радить  –  завести  його  до  такого  лікаря,  що  зі  здорових  людей  божевільних  робить.  А  потім  сказали  мені:  «Відпускаємо  ми  Вас.  Ваше  щастя,  що  нікому  ці  оповідки  не  читали.»

Кілька  днів  мені  не  вірилось,  що  я  ось  так  можу  вільно  ходити  вулицями  міста,  дихати,  розмовляти,  пити  каву  та  милуватись  деревами.

Через  кілька  днів  після  вищеописаних  подій  в  нашому  університеті  відбувався  іспит  –  час  то  того  підійшов.  Іспит  відбувався  з  науки  про  історію  товариства  усуспільнення.  А  треба  сказати,  що  я  хоч  і  не  мав  ніяких  симпатій  до  цього  товариства,  але  до  наук  різних  потяг  мав,  історію  того  товариства  вивчив  і  на  іспиті  старому  професору  то  все  доповів.  Але  у  відповідь  почув  я  наступне:  «Ви  говорите  не  те,  що  думаєте.  А  думаєте  Ви  так,  як  думав  Троцький,  що  ворогом  нашому  цісарству  та  суспільному  ладу  нашому  був.  А  тому  оцінку  незадовільну  Вам  ставлю  і  зі  стану  студентського  виганяю.»  Здивувався  я  звісно  –  бо  дивно  було  чути  від  такого  поважного  прихильника  Арістотеля,  що  він  думки  здатний  читати.  Крім  того  світогляд  мій  від  світогляду  Троцького  був  дуже  далекий.

Але  нема  на  то  ради  –  пішов  я  грамоти  свої,  що  мене  свідчили  забирати.  А  мені  їх  не  дають.  Кажуть  –  відвідайте  спочатку  збори  молодіжного  товариства  усуспільнення.  А  треба  сказати,  що  в  той  час  належність  до  молодіжного  товариства  усуспільнення  було  знаком  лояльності  цісарю  та  суспільного  ладу  королівства  оборонцем  якого  цісар  і  був.  І  всі  конче,  хто  спокійно  хотів  в  королівстві  жити  і  уваги  інквізиції  до  себе  не  накликати  мусили  змолоду  в  то  товариство  молодіжне  зголошуватись.

Прийшов  я  на  те  зібрання  –  а  там  крім  спудеїв  переляканих  залізні  жовніри  та  інквізитори  сидять.  Почали  тоді  присутні  у  риториці  вправлятися:  «Є  серед  нас  товариш,  який  нам  зовсім  не  товариш,  який  думки  ворожі  нашому  цісарству  і  нашому  суспільному  ладу  –  найкращому  в  світі  висловлював,  які  самій  ідеї  усуспільнення  ворожі.  А  тому  слід  вигнати  його  зі  стану  спудеїв  і  з  молодіжного  товариства  усуспільнення.»  Так  вони  і  вирішили  шляхом  рук  підіймання,  і  пішов  я  по  світу  блукати.

(Світлина  з  мережі.  Написано  на  основі  реальних  подій  1982  -  1983  років  від  Різдва  Христового.)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344665
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.06.2012
автор: Артур Сіренко