Зубожіють думки, і навмисно вливаються в сни..
І примарою лине до мене майбутнього обрій..
всім пардон, але мушу від вас я назовсім піти
мої друзі, ви грайте без мене кумедії кволі.
Доля міряє швидкість часу.. пелюстками осипле єдине недоторкане щастя в цю мить - це тендітна і ніжна троянда любові. Любов до усього, що серцю є милим, що вводить у радість у часи смутку. Ніжні квіти так пахнуть! Цей грайливий ефір пробуджує дике бажання в мені проникнути в природу, пронюхати її ефірні аромати, забути людську біль розкраяного серця. А бувають хвилини, коли виникає бажання просто розтанути серед квітів – тоді у гомонінні безвісних хутких пташок я просто сиджу з природою. В ці хвилини я помічаю дивні речі. Природа одна постійна – її мінливість – циклічна, і повторність її засмучує лише сумом, нам кожний рік доводиться розлучатися з весною, літом чи зимою.. а звикаєш до кожної пори швидко, по-людськи так.
Стала помічати я, що закони природи для світу людей – дикі. Якби ж то вони бодай трошки торкнулися нашого духовного світу, а не тільки фізичного, який по-звірячому нас зраджує, світ людей, соціальний та безпринципний. Повсюди тільки й чути про прогрес, і жодного циклу, окрім тих речей, що стосуються природнього характеру людини – це підлість, заздрість, кволість почуттів, занедбаність духовного світу, одруження, сльози покинутих матерів, безвтішна старість. А тому буває становиться страшно, коли наступають зміни у житті, йти не знати куди.. влаштовувати все по-новому, коли як пригадуєш дивні спогади минулого життя.
У природі все досконало. Гроза – символ переродження. Тільки восени – це символ плачу за втраченою молодістю.. наче кроки в старість.. Як жаль, людина так багато сил витрачає на пусті речі протягом всього життя, у сум’ятті й помирає. І лише один чоловік серед тисячі здогадається, що наш істинний вчитель філософії життя – це природа. Придивиться до неї, прислухається раз, двічі, тричі.. вивчить мову її, прослідкує її переродження душею, а не розумом. Поміркує як їй вдається угармонізувати себе. І зрозуміє, що природа знає куди витрачати свої сили і на що, і не крутиться й не вертиться у сум’ятті, не горлає дощами й ураганами над пустелями з жалю до людей, яким у горлі пересохло , не побіжить роздувати небо над Сибіром, аби пригріти бідних ескімосів, що не одну тисячу років там сидять як царі гори. А сама Природа погляне на Америку, на Росію..на Японію – очі від жаху розкрилися б, якби у неї були – заводи, фабрики, машини, колайдери, метро, шахти, атомні станції, терори, війни, крику, шуму, гаму скільки….як все ж таки забагато для неї!! І пішли урагани, смерчі, потопи, вулкани, шторми, сильні буревії…..блискавиці.. все, аби тільки угомонити цих ненаситних людей, які Бог зна що собі творять і для чого?! Куди піде потім дорогоцінна сила людська? Нате вам, дорогенькі, уйміться, невже вам зі мною так погано живеться? Творці нещасні, сум’яття кусок! Невже ваші очі сліпіші за мої? Подумала природа і поставила на автопілот свою погоду – умови на умови. Все по-чесному.. Весна – пізня та швидкоплинна. Літо – спека колосальна, невмирущий жах 21 століття. Зима – а хай вам грець, якщо так молодість та юність вашу мордуєте у незрозумілих справах, розчиняєте себе серед купи комп’ютерного брухту, то й на старості років будете мучитися у плачу, і спокій собі не знайдете, як знаходжу із-за вас тепер і я взимку.. Людське бажання жити вічно – пекельна мука для природи. Життя вічне в одному циклу – це не природно. Вічність полягає у циклічному переродженні. І ті, що навчилися слухати природу – це знають. Вони обирають смерть з полегкістю, бо прожили життя у гармонії з навколишнім світом, з гармонією у собі. Ось чому я так люблю троянди.. вони квітнуть недовго, проте яскраво, і навіть помираючи, їхній кущ наступної весни дасть нові пагони, з яких розквітнуть все ті ж прекрасні троянди, які любуватимуть очі ще один цикл. І в цьому їх головна і єдина задача. Напевно через це – їхній красі є десятки тисяч продовжень.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347166
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.06.2012
автор: Nukraine