Вже у п’ять років я точно знав: Земля - кругла. У мене була велика-велика книга про археологічні відкриття та давні епохи, я любив роздивлятись малюнки і завжди сміявся з того, яким уявляли наш світ. Тарілка на слонах і черепахах. Круглий, круглий, як м’ячик і тому всі спроби дійти до краю світу приречені на поразку. А як би було класно, коли б світ насправді скидався на велетенську тарілку, - мріяв собі я. тоді б було можна йти, йти, йти… аж поки всі дороги не закінчаться,а потім вмоститись на самісінькому краєчку світу, гойдати ногами над небуттям і дивитись як заходить сонце. Якщо немає вже лінії горизонту, куди воно ховається?
А потім я знайшов спосіб потрапити на край світу. Все просто: для цього досить поїхати на берег моря чи великого озера, вилізти на дерев’яний причал і всістися на краєчку, над хвилями, звісити ноги й уявити, що увесь світ в тебе за спиною. Один крок за край – і ви зі світом можете втратити однин одного. У таку мить все здається особливо прекрасним. І тебе проймає щемке й пронизливе зворушення, і з нього народжується нестримне бажання ніжності.
Так ще іноді вві сні буває.
Тут, на краю світу, ти відчуваєш, що ніжність, мабуть, найвища форма любові. Сильніша за пристрасть, більша за обожнювання.
Коли вперше обережно береш на руки новонароджену дитинку – маленьку, тендітну, беззахисну, таку ще безпорадну, це втілення вічного дива життя і вмістилище людських надій – це ніжність!!!
Пристрасть сліпа, обожнювання безрозсудне, а ніжність – зряча, вона з’являється, коли усвідомлюєш, як цінуєш те, що так легко у цьому світі втратити…
Коли розумієш, що знайшов у світі найріднішу, найдорожчу людину, коли ваша любов – не лише фізичний потяг, не взаємозмагання, а взаємодоповнення, взаєморозуміння і взаємоповага, співчуття, тепло, називаєш це ніжністю. Хочеш стиснути в обіймах що є сили – а тільки ніжно торкаєшся щоки… волосся… губ… Величезна лавина почуттів зриваються з гори… і зупиняється на самісінькому краєчку, просто під шкірою пальця – і лише легке тремтіння зраджує стримувану під час дотику силу емоцій.
Пристрасть вимагає, ніжність – дарує турботу.
Пристрасть ранить, ніжність – прагне захистити.
Пристрасть обпікає, ніжність – це вогонь, стриманий, щоб зігрівати.
Коли сидиш сам на краю світу, несамовито хочеться ніжності.
Взимку, мабуть, ми найчастіше відчуваємо себе на краю світу.
І тягнемося до ніжності, бо вона місток із самотності.
От тільки до кого цей місток перекинути?
Віртуальні стосунки – шанс хоча б для мрії про ніжність…
Якщо сісти на край деревяного парапету над морем і прикинутись, що весь світ залишився за спиною, можна уявити, що все це – насправді!!! Що ці стосунки(віртуальні) між вами – реальні.
Бо бажання ніжності таке нестримне. А в найближчому, досяжному довкіллі – жодного, хто б міг би цю ніжність прийняти.
Ми довго-довго накопичуємо в собі те бажання. І буває, вивалюємо весь річний запас нерозтраченої любові на першу-ліпшу людину, яка опиниться поруч. А вона, може, зовсім не готова нести таку велику відповідальність, такий почесний тягар. Важко їй, тісно, дихати неможливо… І взагалі – забагато почуттів для тієї одної людини… Намріємо собі ідеальне кохання, а воно завелике на кожного, хто трапляється. От і доводиться посилати його дротами та супутниковим зв’язком – щоб хоч трохи розгубилося дорогою до адресата.
Туди, кудись дуже далеко, на інший край світу. Бо там теж є хтось такий самий сумний і самотній. Сидить на краєчку дерев’яного причалу і гойдає ногами над небуттям. І мріє, щоб йому перекинули місток із самотності. Нехай навіть віртуальний…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347227
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.06.2012
автор: Adam van der Vollen