Їй всю ніч снився Ленгдонський Звір. Він тримав її в своїх могутніх лапах і тягнув через безкінечні, тьмяно освітлені кімнати і холи.
В якийсь момент Соня відкрила очі і побачила перед собою обличчя Пола Ленгдона, який ніс її на руках через темні холи і коридори. Але свідомість знову затуманилась, Соня знову полинула в сон. Пол знову перетворився в Звіра, вона відчула укус його іклів. Її плоть була розпорота, а життєві сили покидала тіло. Вона намагалась противитись поганому сну, але лапи міцно тримали її.
- Тихо! Не рухайтесь і лежіть спокійно!
Вона лежала спокійно. Жахіття закінчились. Через хвилину Соня відкрила очі. Вона знову побачила Пола Ленгдона, який склонився над нею. В його очах була тривога.
- Все гаразд, - м’яко сказав він, прижавши її плечі до подушки, коли Соня намагалась сісти в ліжку. – Відпочивайте. Не бійтесь я поряд.
Від свідомості, що він тут, Соня ослабилась. Вона насправді відпочила. На цей раз вона спала без жахіть. Сон був легким і приємним.
Коли Соня знову прокинулась, Пол все ще був в її кімнаті. Тепер він відпочивав, задрімав в кріслі-гойдалці, яке він посунув від каміну. Соня потягнулась, і Пол прокинувся, почувши шерех її одягу. Він випрямився і сів, потираючи очі.
- Вам уже краще? – спитав він.
Соня посміхнулась йому і невпевнено кивнула.
Ліва рука сильно боліла, і Соня, повернувши голову, побачила, що її лікоть забинтований.
Сон поступово зникав, і разом з пробудженням Соня відчула біль в інших частинах тіла, які сильно подряпані.
- Здається, ми вчасно зняли з вас пов’язку. Якраз вчасно, щоб наложити іншу, - сказав Пол, киваючи на її руку. – Вам як завжди, повезло – жодних переломів.
Він на секунду замовчав. Соня подивилась не нього. Очі Пола були дуже серйозними.
- Якщо ви і дальше будете порушувати всі мої вказівки і правила, у вас буде ще більше синяків. Я ж не перший раз казав, щоб ви не гуляли по-острову і по-дому одна… В домі дуже багато небезпечних місць.
- Я гуляла не по своїй волі, - сказала Соня, - мене туди послали.
Пол був здивований.
- Послали? Хто?
- Хтось, хто чекав мене на верху, на горищі. Цей хтось знав, що я піднімусь по сходинкам і вони проваляться.
Соня розказувала про послання, яке передала Соня. Про лист від Сьюзан, яке чекало її, про блукаюче світло, яке промайнуло під дверима, які вели на горище.
- І ви, звичайно, зразу вирішили, що це я заманив вас туди? – спитав Пол. Його очі уважно дивились на Соню.
Вона зустріла його погляд, не кліпнувши.
- Ні, - призналась Соня. Вона говорила правду. – Я довго думала про… про самі різні речі. Я припускала самі різні, самі страшні речі, але мені ніколи не приходило в голову, що ви можете заподіяти мені біль.
По обличчі Пола не можна було сказати чи догадатись, приємно йому те, що говорила Соня.
- Але ж ви вважали, що я причинив біль своїй дружині? Ви ж ще вважаєте, що я убив її, правда ж?
Після цих слів появилось довге мовчання. Але нарешті Соня знайшла в собі силу волі і віру, щоб сказати:
- Я так не вважаю. Звичайно, я не знаю, що сталось, але я не думаю, що ви її убили.
Соня помітила, що погляд Пола став м’якіший.
- Я не убивав її. Я не кохав її. Це правда, але я не убивав Сьюзан. Я богу молився, щоб ви це зрозуміли.
Соня не стала питати, чому Полу було так важко, щоб вона повірила йому і зрозуміла. Відповідь була ясна, а Пол відносився до тих типів чоловіків, які ждуть від жінки, що вона буде вірити в його почуття і буде їх розуміти без пояснень. Яким би не було це почуття, добрим чи злим, воно завжди було сильне і реальне.
- Якщо ви не любили свою дружину, чому одружились?
Пол зжав руку в кулак і поставив собі на коліно. Він сидів так, ніби сам задав собі це питання.
- Повірте. Не тільки заради грошей, запевняю вас. Нехай хто-небудь говорить інакше, але це неправда. Зрозумійте мене правильно, я так довго жив в цьому замку… Жив серед тіней… Серед привидів свого батька, привидів фінансового краху сім’ї… І тут я зустрів Сьюзан. Я їздив тоді по-справам до Нью-Йорка… Мені здалось, що Сьюзан відразу прив’язалась до мене. Вона була такою живою, красивою… Для мене це було так, ніби хтось відкрив занавіску в темній кімнаті і жовте сонячне світло увірвалось в морок, як сніп… як вибух… Я давав собі команду в тому, що я не кохаю її, але вона була самою світлою, самою красивою людиною в моєму житті за довгі роки життя…
Пол несподівано закрився і подивився на Соню. Його очі благали повірити… Потім він продовжив:
- О, звичайно, мені було відомо, що в неї є гроші. Думаю, підсвідомо я і одружився через гроші. Але коли я привіз Сьюзан в наш дім, я щиро вірив, що вона принесе з собою частинку світла. – Пол тяжко здихнув. – Нажаль, вона не була такою життєрадісною, тут, як ви. Морок цього дому, володіння кам’яного острову були сильнішими, ніж Сьюзан. Все пішло шкереберть з самого початку. Вона зрозуміла, що я її не кохаю, раніше, ніж я сам це зрозумів. І вона теж не кохала мене. Я був просто заміною батька, якого вона втратила.
Соня мовчки з співчуттям слухала Пола. Вона прекрасно розуміла все, що він їй говорив. Соня на хвилинку уявила собі їх двох – Пола і Сьюзан – зближених, які злились в одне ціле. І так же швидко уявила розпад їхнього союзу. В такому домі, в такому місті, як Перлю, Сьюзан, з її слабкістю і майже дитячою переміною, було достатньо всього кілька тижнів, щоб змінити свої почуття до Пола. Але Пол Ленгдон був не з тих, хто признає поразку.
Пол подивися на Соню.
- Можливо, мені слід було відпустити Сьюзан, - він безпорадно розвів руками. – Можливо, вона була б зараз жива…
Пол замовчав, і Соня подумала, що зараз він розкаже їй про те, як загинула Сьюзан. Але він знову повторив:
- Я її не вбивав.
З цими словами він встав і підійшов до дзвіночка, щоб визвати Марію. Коли через хвилину служниця увійшла в кімнату, Пол щось тихо сказав їй. Та подивилась на Соню і кивнула головою. Пол направився до дверей.
- Піду гляну, що так на горищі, - пояснив він Соні. – Марія залишиться з вами. Ви можете їй повністю довіряти.
Коли Пол пішов, Марія зайняла його місце в кріслі. Вона сиділа, опустивши руки на коліна. Очі були на половину закриті.
Поки Пола не було, до Соні в кімнату в різний час приходили Беатріс і Рей. Беатріс була ввічлива і здавалось співчутливою, але в її очах було явне не схвалення.
Здавалось, вона була незадоволена тим, що Соня знову влипла в історію. Вона не довго була в кімнаті і пішла, ледве успівши сказати ввічливого побажання про скоріше одужання. Коли вона йшла геть, то не забула сказати, щоб Соня не розгулювала сама по-дому і взагалі слухалась вказівок Пола.
- …будьте такі добрі, дорогенька. І повірте, я дуже рада, що на цей раз обійшлось без серйозних травм, - з цими словами Беатріс закрила за собою двері.
Рей був більш ввічливіший, але це не в міру цікавим.
- Ну признайтесь, що ви там робили? – спитав він. – Шукали старовинні скарби Ленгдонів?
Соня вирішили розказати правду тільки Полу і Марії, яка знала більшу частину того, що сталось.
- Просто розглядала дім, - відповіла Соня не винним тоном.
- Послухайте, але ви ж могли взяти мене з собою…- Рей посміхнувся і підморгнув її. – Я завжди щасливий бути поруч, і міг би вам більшу частину показати… показати пастки…
Соня подумала, а й справді, Рей назвав все своїми іменами. Вона справді попала в пастку для дурачків, але, з іншої сторони…тільки одна людина могла знати про ці пастки…
Як тільки Пол повернувся, Рей пішов.
Пол відпустив Марію, і та, не промовивши жодного слова, пошкандибала на кухню. Вони залишились одні.
- Ну, - спитала Соня, - які версії щодо привидів на горищі?
Пол покачав головою.
- На горищі нікого не було.
Соня позбулась дару мови.
- Але цього не може бути, - сказала вона. – Там точно хтось був. Я бачили світло із-за дверей.
Пол тільки здихнув.
- Ні, - повторив він. – Я взяв драбину і піднявся на самий верх. В тій кімнаті років з десять ніхто не бував. Навіть мишка не змогла б проникнути туди, не залишивши за собою сліду.
- Значить, хтось прокрався з зовні дому, - продовжувала Соня.
- Там тільки одне-єдине вибите вікно. Немає ні драбин, ні перил. Вікно виходить у внутрішній двір, та і то на висоті третього поверху. Так що, немає жодної вірогідності, що хтось пробрався туди, в ту кімнату на горищі.
- Але Пол! Я ж бачила світло, воно рухалось.
У відповідь Пол знову зітхнув. Соня опустила очі і покачала головою.
- Я нічого не розумію.
Через деякий час Пол допоміг Соні встати з ліжка, і вона відчула, що якщо не дивитись на біль, то вона сама може ходити по кімнаті.
Скоро повернулась Марія і принесла гарячий суп і шоколад. Поки Соня їла, Пол сидів поряд.
Коли вона поїла, то відштовхнула піднос і нарешті сказала те, що їй не давало спокійно жити останні дні на острові.
- Мені здається, я повинна поїхати, - проговорила Соня, не дивлячись на Пола.
Пол був здивований.
- Але чому?
- Того, що сталось, дуже достатньо, щоб захотілось поїхати, - Соня подивилась Пола.
Він з тяжкістю посміхнувся і це було дуже дивно.
- Значить, все ж кати, можна налякати. Я вже думав, що ви взагалі не знаєте страху.
Соня розсіялась, але цей сміх не був веселим.
- Ні, - сказала Соня, - звісно ж річ не в цьому. – Вона розгубилась, намагаючись підібрати потрібні слова. – Тут повсюди таємниці. Речі, які ви не хочете чи не можете пояснити. Я дуже хочу вірити, що ви не винні в смерті вашої дружини. Я не можу тут залишатись і до того ж…
- Я не можу вас відпустити, - після деякої паузи сказав він. – Я не відпущу вас.
- Тоді, може, ви мені все розкажете? Все про смерть вашої дружини, про всі таємниці, про які ви до цих пір мовчали.
Соня з надією подивилась на Пола.
Він закрив обличчя руками.
- Ні, - сказав він. – Не зараз, і може ніколи…
- Тоді мені прийдеться поїхати.
- Але я кохаю вас! – сказав Пол. – І теж мене кохаєш. Хіба цього не достатньо? – сказавши він вийшов із кімнати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347229
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.06.2012
автор: Adam van der Vollen