Нинішній п’ятикласник Богданчик появився в гуртку років три тому. Маленьке хлоп’ятко з перепічкуватим обличчям і хом’ячковими щічками розкривало ротик і без кінця щось вигукувало. Воно ніяк не хотіло мовчати, кричало голосніше від інших і завжди спішило знайти пригоди на свою голову.
Зачасту його штаненята сповзали і рука машинально підтягувала резинку, одночасно витираючи рукавом рівчак під спітнілим носом.Засмаглі хом’ячкові щічки були вкриті брудом, розмазаним грязними руками вперемішку з гіркими слізьми.
Якби був уважним і наполегливим – з нього вийшов би гарний турист. Швидко ловив ази туристської техніки, безстрашно лазив по мотузках, стрімко "летів" вниз, не встигнувши навіть причепити суддівську страховку.
Йому так хотілося бути першим!
Та раптом Богданчик пропадав то на тиждень, а чи й на добрий місяць.
Грайливе безтурботне дитинство гукало покарабкатись по деревах, поганяти м’яч, чи просто побродити околицями села.
І тоді хлопченятко ніяк не могло наздогнати науку, що отримали інші дітлахи, мовчки знімало спорядження і спішило поїхати додому.
Та все-таки Богданчик вдавав з себе дорослого чолов’ягу. А як же інакше? Старший брат, Сашко, уже турист з досвідом!
Одного разу з радістю підбігши до керівника гуртка, простягнув правицю і сказав: "Добрий день, Василю Олексійовичу!". З побаченої картини присутні "рвали животи". Але добре, що вже - "Василю Олексійовичу!" Ще рік тому, несміливо смикаючи керівника за полу куртки, гукав: "Дядьку!" І тоді присутні теж "рвали животи".
А торік хлопчик пропав надовго. Діти сповістили – сім’ю спонукало страшне горе - смерть батька. Він замерз прямо у дворі дому, в той час,коли дітвора грілась біля теплої грубки, чи то від серцевого нападу, чи ще від чого іншого…
Дитинча враз подорослішало і, появившись на занятті, тихо сказало:
"У мене помер татко…". Тоді мені, дорослій жінці, прийшлось непомітно витирати сльози грязними від мотузок руками…
А потім ми обнялись, притулились і так були схожі один на одного – на наших щоках був розмазаний бруд… Та в ту хвилину це було неважливо, бо ми так розуміли один одного… За ці роки мені не забути ще одних сліз мого любимого "гаврика".
Богданчика не взяли в похід. Надто маленький він був і ще не готовий до таких випробувань. Важко сказати, що то були за сльози?.. Чи то гіркої образи, чи безпомічності, чи надій і сподівань на майбутнє.
Але тоді я пообіцяла сама собі – наступного літа для таких, як він, похід неодмінно буде.
Богданчик ( продовження)
Богданчик, Богданчик…Я так сподівалась і стільки надій покладала на цього хлопчика! Здавалось, він такий добродушний і беззахисний.
Не знаю, чи помилятися, це природно, але я помилилася. Він має всі дані, щоб виправдати надії спортсмена- туриста. А от душа…
Нинішнього літа я взяла Богданчика в похід. Він підріс, змужнів, став маленьким коренастим чоловічком. Скільки радості було! Безкінечні запитання:
- Тамаро Марківно?!.. Тамаро Марківно?!..
Я довірила йому найціннішу ношу – казанки, які напередодні він так старанно почистив до блиску і з такою гордістю мостив їх на дно рюкзака.
Прудкий, як ящірка, він не міг всидіти на місці, все шукав пригод на свою голову. На автобусній зупинці бігав за голубом – хотілося впіймати. Яким же було моє здивування, коли побачила, як Богданчик цілиться в пташку куском кори дерева.
- Хочу вбить, - спокійно сказав він. Знаєте, як я їм голови відкручую! Сусід приносить.
Я ніяк не могла второпати, звідки така жорстокість і задоволення від сказаного і не дай Господь, від зробленого. Починала пояснювати, що все живе хоче жити…Але мої слова, мабуть, пролітали мимо, бо подібні випадки траплялись все частіше і частіше. То задавлений жук чи павук, то розповіді про жорстоке розчленування ящірки, втоплених котенят чи вбивство пораненого кота.
Бесіди вели гуртом, дорослі і діти. Але, здавалось, хлопчик не чув. Мені так хотілось, щоб в дорозі трапилась щось таке, що викликало б жалість у дитини. Я на щось сподівалась…
Раптом, ідучи по сільській вулиці, побачили збиту машиною курку. На її понівечене тіло було дивитися моторошно.
Так, - подумала я, - хлопчик зараз пожаліє нещасну птицю. Але Богдан аж присів над шматованим м’ясо-пір’ям і з цікавістю розглядав побачене.
І десь взялось неприємне прізвисько – Живодьор. А згодом появився ще й Зек. І став мій Богданчик Зеком-Живодьором…
Переконувати чи соромити було безрезультатно, бо хлопчик своє прізвисько підтверджував новими діями – на вогнищі жарив, запікав, палив дебелих гусениць, яких на деревах біля місця нашої ночівлі було предостатньо.
Я переконана, що в житті знайдеться сильніший від Богдана, але не дай Бог – жорстокіший… Повідала дітям страшну історію життя, але Богданчика вона не вразила.
Замилувавшись красою рідного краю, насолоджуючись співом пташок, крекетом жаб, ми одночасно піймали в душі маленького хлопчика насолоду від смерті тваринок, бурних фантазій про полювання, жорстокості. Що це? Виховання чи відсутність його? Гени чи вплив оточення? Думки рояться в голові і я ставлю перед собою нові завдання – пробудити душу маленької людини.
Богданчик не повинен носити таке страшне прізвисько – Зек-Живодьор.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347365
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.06.2012
автор: Тамара Васильєва