Нуднувато і боязко було як і кожної весни, кожної ночі впродовж останніх двох тижнів. Коли здавалося, ніби перебуваєш на спортивному майданчику і чекаєш, щоб нарешті оголосили дистанцію, яку ти маєш сьогодні подолати. Ретельна підготовка, безсонні ночі, обдумування кожної секунди наступного забігу, – тепер це звелося до банальної дрожі в ногах. А бажання будь-що першим перетнути фінішну лінію, прокреслену палицею на піску, змінилося нездоланним, тваринним страхом перед самим рухом вперед. Саме так, очевидно, здобич ціпеніє перед хижаком.
Роздвоєння: коли одна частина цілого, спітнівши, засапавшись, прагне добитися бажаного результату, а інша – сидить застигши, отупілим поглядом обдивляючись власні ноги, схрестивши пальці, аби пронесло.
Хтось невидимий з натовпу хриплувато вигукнув його ім’я і він довго, зі щирим подивом та надією в погляді, вглядався довкола, проте нікого схожого на себе не побачив, відчуваючи причетність лише до цього голосу, до місця, звідки він лунав, відчайдушно хапаючись за це, розтинаючи руками повітря, ніби крім цього більше нічого не було, ніби це могло його втримати чи врятувати.
Та й весна тут, мабуть, ні до чого. Він думав, що вона залежить від нього, як і все, що рано чи пізно трапляється, або не трапляється, ігноруючи саму можливість. Як і увесь його страх та безстрашність.
Весна могла навіть не розпочавшись, довго не закінчуватись, не попускати, зростаючись своїми переповненими хіттю та огидою жилами з його хворими нутрощами, одним тоскним ударом відбивати серце чи печінку, вичавлювати мозок на стіни емоційної непритомності, на прохололу пательню болісного екстазу. Весна могла позбавляти життя ненавмисно. Граючись в чесність й довіру. Маніпулюючи ним так, щоб він гадав, ніби сам маніпулює нею. І для нього весна завжди буде асоціюватися з крижаною водою, передчасним народженням та неминучою смертю.
Відучора, не стихаючи ні на хвилину, безжально лило з дрібно перетертого на пральній дошці неба. З траси вода струмками стікала до кювету, змиваючи сіруватий придорожній пил необачно полишеного посеред дороги існування. Стихія, яка ніколи не знає ані насолоди, ані відчаю.
Відкупорюючи закупорені пляшки, схвильовані пасажири туристичних автобусів, які приїжджали з інших країн на екскурсію, щоб насолодитися порівнянням, упевнитися в своїй інакшості, власники недорогих автівок, які разом з родинами переїжджали з місця на місце, з одного кінця країни на інший, змінюючи невдалі спроби підлаштувати під себе життя на обіцянки не повторювати одні й ті самі помилки дані самим собі, водії фур, битком набитих екзотичним крамом, – що зупинялися на узбіччі аби справити нужду, купити дешевих овочів та фруктів, помилуватися краєвидом, чи поміркувати про Бога, – позбавлялися від холодної тверезості надуманих розчарувань, по-новому п'яніючи від навколишньої краси, приголомшливої свіжості м'якого весняного повітря, яке вливалося в ніздрі, наче густий нектар, притупляючи мозок та вивільняючи з полону мерзенні, ще ледь усвідомлені бажання, і навертало сльози на посоловілі очі, які пропливали в самозакоханому забутті перед розкішшю немеркнучого, химерного світу, і потім плавали внизу, наче два апельсина, які можуть спостерігати за собою зі сторони і безпристрасно оцінювати ситуацію в якій опинилися, в штучному водоймищі зі сміття та нечистот, майже непомітні серед закривавлених клаптів одежі, зірваних з покалічених тіл, стоптаного розпарованого взуття, презервативів, наповнених нерозпочатим життям, мимовільних випорожнень, прокладок, засмічуючи все ще пожовклу траву на дні, яке, здавалось, от-от перевернеться догори.
Голомоза розхристана дітвора бродила в гумових чоботах, хто мав, по коліна в тому болоті, дехто, – босоніж, з дрючками в задубілих пальцях, щось виловлюючи там з обіцяних мрій дитинства, мовчки, лише зрідка гигочучи одне з одного; і кожен своє.
Пополудні трохи розпогодилось; траса потріскувала під чорною патокою шин і виблискувала на веснянкуватому сонці, яке прозирало крізь рідкуваті хмари, а посеред повної нервових передчуттів, сліпої, наче кріт ночі приїхав Коха. Без попередження, напідпитку, з синцем під оком, втікаючи від чогось, а від чого саме ще не розумів, лише здогадувався.
В повітрі, наче у відстійнику, витав уїдливий запах прілі, подохлої скотини, смердючих шкарпеток. Від хліва несло кислим молоком та гноєм, долинало важке зголодніле хропіння. Він стояв перед будинком, що був схожим на космічний корабель, який повільно занурюється в розпечені, криваві надра землі, прискіпливо вивчаючи в напівтемряві облущену фарбу на дерев’яних дверях, наче карту незнайомого, ворожого міста в якому безнадійно заблукав. При бажанні, такі двері можна було висадити кількома ударами, і тоді він міг би зникнути разом з містом, в якому опинився з чийогось безвілля, але він його не мав й, освячений щільною смугою сяйва, яке лилося нізвідки, думав про місця в яких вже побував і місця в яких ніколи не зможе побувати.
Все, що він міг колись отримати, якби раптом захотів, що мало для нього сенс, куди сягало око чи розум, лежало на видноті, під червоним диском, який впевнено тримався на плаву, пірнав і знову виринав на поверхню синіх крижаних вод цього безпросвітного безмежжя, – яке називалося морем, чи ніччю, а чи світом, переповненого безневинними, мрійливими самогубцями, які своїм пискливим шепотінням надавали нового звучання давно забутій мелодії, яка заманювала закоханих до прірви, нещодавніми подіями, які відтепер мали стати віддаленою тінню самих себе, непотрібними речами, які непомітно накопичувалися, творячи ілюзію причетності до чогось вагомого, тривалішого, ніж, до прикладу, – закоханість. Далі він коротко, але гучно постукав у шибку. І став чекати, доки хтось, кого він майже не знав і про кого вже почав забувати, не відчинить двері. Відповідаючи йому взаємністю. Та цього разу вони все-таки відчинилися й, чи не вперше, гадки не маючи, що знаходиться за ними, він увійшов всередину.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347384
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.06.2012
автор: ларс