…квартира виплюнула його в коридор хоч і поспішно, з притиском, та все ж із запізненням як йому здавалося, чи то було щось інше, хоч і менше за розміром, але в значно більших правах, аж до абсолютної безкарності, те, що зачаївшись в павутинні її кутків і в пустотах пошарпаних розкарячених меблів всюди між одягом, між сторінками книжок, між нетривких уявлень про віру та істину, чвіркало звідти отрутою, огортаючи слизистою плівкою перелякану жертву, щоб пообкушувавши, понівечивши її тіло та залишки душі з усім її брудом, з усією її безнадійністю потім кинути десь конати на самоті, скулитись далі в безкінечних переплетіннях снів, уяви, побуту; а в нічній прохолодній скутості, замкнутості повітря та думок срібним сяйвом переливалися, виблискували загрозливо, моторошно ікла тієї беззубої тварі, що не могла мати ні предків, ні нащадків, ні навіть будь-якої статі, бо її власна відраза в темряві, з якої вона ніколи не вилазила й ніколи нікого не випускала до цього самого ранку заміняла їй все це і була для неї та для всіх, – на кого вона поширювала свій затхлий, гнітючий чар, що розливався довкола пахощами безкінечних у своїй наново пробудженій чарівності, незримих оку трояндових полів, а він, вщент захмелілий, спустошений, оголивши тіло та нерви обережно, ледь тремтячими, омитими святою водою вустами злизував з пелюстків важкі, прозорі каплі ранкової роси й зариваючись обличчям в м’який піддатливий чорнозем вдихав його історію, його кров та його біль і лише дико всміхався в екстазі співчуття та розуміння кудись всередину себе, до своїх ворогів та друзів, які ще там залишалися, але їхні вже розмиті обличчя спливали кудись вдаль з байдужим виразом; і вглиб, звідки доносилось, розпливаючись різнобарв’ям звуків над багряним килимом, який майорів на вітру під сонцем, ніби щойно піднятий прапор народженої в стражданнях республіки, відлунюючи знайомим наспівом, розмірене биття громіздкого, але вже поморщеного й стомленого серця, – єдиною реальністю, атрофованою статтю, єдиною правдою, що не підлягала жодному сумніву, жодному докорові сумління; навіть більше – тоді, те щось, просто вивернуло його навиворіт, відригнуло, саме очищаючись для якогось невідомого таїнства, театралізованого дійства в сценарії якого його персонаж був змушений вбачатися поодиноким глядачам між актами, прийнявши святе причастя, – вино, яке не кисне і хліб, який не черствіє на відміну від крові та плоті його; бо ж увійде, так записано, і в неї колись священик – самітник, який десять років просидів в печері, – і махнувши тричі навхрест кадилом, залишить зверху на дверній рамі, давно нефарбованій, смолистою тінню відбиток хреста, порятувавши від усієї нечисті, що мешкала тут і мешкатиме й надалі вже богоподібною, від гнівних духів невідспіваних покійників, від неспокутуваних гріхів…
жовтаво-зеленою калюжею з двома заплилими більмами, сіткою полопаних капілярів, смоляними розводами губ та брів на скелясте узбережжя глизявого дня, порослого мохом, яке завжди вислизає то з пітних пальців, обдираючи м'ясо до кістки, то з чорної пам’яті, обмотуючи вибіленим лахміттям минулого, сумнівної пори, смердючим ганчір’ям довкола безвільного тіла, свідомості, яка тінню жаху забилась на саме дно ворожої, просякнутої отрутою, немочі. Теж саме бажання не раз виникало і в нього, коли він знаходився всередині неї, коли думав, що вже переварила, – проте далі забльованого килима, обдертих у відчаї шпалер, ще може кількох випитих стаканів марганцівки справа так і не просунулася. Спершу пережувавши, з апатичною ніжністю, з не приховуваним сумом, невловимою гидливістю з якими корова пережовує посічене перепріле сіно, замочене брагою, глипаючи затуманеними очима в драглисте небо, яке холодом просвічує між щілинами в прогнилих дошках, випускаючи в сухе повітря лише гарячу пару зі своїх велетенських легень якими все ще продовжує дихати світ, похрипуючи. Він причинив за собою двері, але не замкнув. І згадав, що не вимкнув газ, лише ввімкнув, коли прокинувся, – а втім, рано ще труїтися, подумав, – для того, щоб скип’ятити воду, заварити каву, бо спросоння забув, що не п’є.
Спершу спіткнувся й мало не впав, знітився, кілька капель поту виступили на чолі, але далі вниз по сходах спускався вже впевненіше, випрямивши спину, уважно дивлячись під ноги, руками притримуючи пакунок, всім серцем кудись ломлячись, а воно відчутно так стягувалось, відбивало ржавими, надломленими стрілками наближення невідомої пори для відчайдушних вчинків й підвивало в грудях зголоднілим вовком, наче йому знову випало десь здаля, з-під цупкого плетива погроз та страхів, дослухатися до тягучого свисту, який розколював навпіл кімнату, розривав ніч – не маревом, а явою, не страхом, але чимось куди небезпечнішим, в завмиранні перед одним і тим же неможливим вибором.
Десь між другим та третім поверхом зіткнувся з тією вродливою жінкою, бо може вже бачив її раніше, зустрічав колись на вулиці, або просто снилася, – з каштановим волоссям, якраз зацвіли під його вікнами, і її аромат, за яким завжди міг вгадувати, що проходила десь неподалік, бубніти ім’я її, з великими ясно-синіми очима, і в них турбота, серйозність, та грайливість, – й ледь не вибив з її рук якусь книжку, а от з оберемку рожевих троянд кілька все ж випало на підлогу, там ще сморід такий стояв, вона суворо поглянула йому у вічі, та за мить посміхнулася; але вже згодом, стараючись, не міг пригадати її рис, бо тоді встиг помітити, – таке не випускаєш, найменші деталі помічаєш в найбільш смутному стані, – що вона покликала його до себе, за собою, мовчки, без жодного поруху ні на обличчі, ні в очах, але покликала буцімто приречено, всім тілом, жестами, всіма, здавалось, своїми фантазіями, в яких для нього самого відводилось якесь певне, особливе місце, про яке вона й сама ще не здогадувалась, а може лише вдавала, він чув її пекучий, наполегливий голос, незабутній, довгожданий поклик. І наче хтось повільно встромляв в шию металевий стержень. Ще довго чув, навіть тоді, коли через кілька годин стояв на пероні, прищурюючи очі від сонця. Та й там, у під’їзді, він пішов за ним, хоч і в протилежному напрямку, вона не відразу почала підійматися вгору, а він відразу почав спускатися вниз, доки той голос, поклик, чимдалі слабшаючи, не затих зовсім. Але лише для того, щоб в потрібну хвилину пролунати ще гучніше. Повернувши за ріг, ввімкнув плеєр.
Коли він підійшов, біля пішохідного переходу нікого не було, горіло червоне світло. Але й автівок теж. Може ждав би, якби й вона його десь ждала, а якби вже не ждала ніде, то й так він ждав би годину, дві, навіть довше, перемивав би очима марево відсвітів ще блідого сонця над озером до м’якої вечірньої сутіні, пам’ятаючи про п’яну чи тверезу, самотню чи ні, але ніч. Переходиш через чужу, не через свою дорогу. І то завжди комусь, по-іншому не може бути.
Спочатку крізь навушники долинув якийсь приглушений звук, що змусив трохи насторожитися, насправді різко загальмувала машина під котру він щойно ледь не потрапив. Мусив зупинитися, хоча страх підштовхував вперед, але не обертався. З неї виліз темноволосий плечистий чоловік в сірому костюмі. Сплюнув й грубо вилаявся. Потім сказав, щоб підійшов до нього. Стояв, мов ноги в піску, або ще в чомусь. Не обертався, завмер взагалі. Чоловік підійшов, вхопив за плече, різко розвернув. Вдарив в живіт, – зігнувся, потім підняв за патли й вдарив ще раз, – кашлянув і знову густо сплюнув під ноги. Вибач, видавив ледь дихаючи, не побачив. Чого ти лізеш, сука. Гнів плівкою жиру вкрив свідомість, а може просто пам'ять, яка весь час відмовляла й він теж завжди відмовлявся від неї. Що ж тут, й не хотів знати, але щось утримувало його від дій. Подивитись і впізнати, і зрозуміти, чого від тебе хочуть – так не буває. Це надто велика розкіш, надто непосильний тягар. Міг відреагувати, вдарити у відповідь. Чи ні, не хотів чи й не міг. Наче заклинило. Та й вибачився радше за інерцією. А той чоловік теж продовжував стояти, ніби десь не тут, з розпаленим, але стриманим обличчям. А потім дістав з-під піджака й ткнув між ребра пістолетом. Найсильніші емоції ніколи не проявляються; про те, що серце вкривається вугільним пилом ніколи не скажеш. І так коли задні дверцята відчинилися і звідти спочатку визирнула, гукнула батька, а потім стала на гравій, маленька дівчинка в блакитній літній сукенці, років п’яти, він відчув, хтось йому підказав, що це саме той момент, про котрий всі мріють, ждуть його, часом впродовж всього життя, наче воскресіння. Тепер і тут його життя, план, вибір. Втупився в неї і вже нічого не бачив, нічого не чув. Пролунали тільки крізь перешкоди якісь слова, дивні, незрозумілі; це знову та жінка, мелькнуло. Батько розвернувся, прикрикнув, щоб сіла назад в машину, вони зараз поїдуть. Нікуди ти вже не поїдеш, – кожна його наступна думка зринувши назавжди меркла в свідомості. Вслід з’являлася якась інша, звужуючись, прокреслювалась мета, за якою ганявся, не знаючи. Ще раз мені попадешся. Та вже було запізно. Чоловік розвернувся, сховав назад пістолет і попрямував до машини. Та не зміг дійти, так наче від перевтоми чи від побаченого чуда захотілося опуститися на коліна й заснути, або помолитися. Чоловік лежав на узбіччі, а поблизу закривавлена цеглина; він з його пістолетом в руці відчинив дверцята й вистрілив: раз, другий, третій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347386
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.06.2012
автор: ларс