Соня почувала себе жахливо. На її тілі не було жодного вільно місця яке б не боліло. Їй не хотілось просинатись, і вона знову і знову поверталась в сон. Але крізь сон проходили якісь дивні голоси і Соня час від часу впізнавала їх, а інколи вони здавались їй чужими.
Нарешті вона відкрила очі. Вона була в своїй кімнаті, в своєму ліжку. Поруч стояли Пол і Рей і про щось спокійно розмовляли.
- …нарешті змогла поспати – говорив Рей, - Марія буде з нею, а Юля спить в своїй кімнаті. Ей, поглянь, хтось проснувся?
Вони повернулись до неї.
Соня змогла зобразити посмішку на обличчі. Пол підійшов поближче.
- Все нормально? – м’яко спитав він. – Я тут, з тобою. І ніхто не заподіє тобі зла.
- …твоя мама…, - намагалась сказати Соня, але її голос майже не слухався.
- Я знаю, - сказав Пол. – Коли Рей прийшов в себе на катері, він відкрив мені очі на те, що я накоїв. Він в той же день найшов в покинутому домі те, що і я. Він йшов тобі в ночі, щоб розказати мені все. Йому довелось відкрити тайну тих вогнів, що блукали на горищі під дверима.
- Спальня мами знаходиться якраз на такому ж рівні, тільки і іншому крилі, - пояснив Рей. – Їй достатньо було взяти ліхтарик і направити його крізь пролом в даху на горище. А за дверима здавалось, що хтось ходить по горищі.
- Ми стали зразу повертатись. На повному ході, - в розмову вступив Пол. – Та і то, ледь не запізнились. Добре, що ми побачили тебе, як ти біжиш в здовж обриву, а за тобою Франц, а то ми б поплили прямо до причалу. Тоді – кінець.
Соня посміхнулась. Вона дуже стомилась, щоб щось говорити. Але зненацька щось пригадала.
- Ти назвав мене Соня… - сказала вона.
- Ти що не пам’ятаєш, як Сьюзан любила тебе? – спитав в свою чергу Пол. – Вона завжди носила твою фотографію.
- Значить, ти з самого початку знав про все…?
- Пол кивнув і посміхнувся.
- Чому ж ти прикидався, що нічого не знаєш? Чому не відправив мене в перший же день з острова?
Пол щиро посміхнувся.
- В тому домі, де ти виховувалась, напевно, теж не любили дзеркал. Подивись на себе… Я закохався в тебе з першого погляду і паралельно розсердився, що ти приїхала під чужим іменем. Повір. Я дійсно не знав, що мені робити: поцілувати тебе чи кинути в океан.
Але Пол відразу зробив вибір і коли він відірвався від її губ, Соня просто ніжно посміхнулась.
- А коли моя черга? – запитав Рей.
- Ніколи, якщо не хочеш ще раз получити в щелепу, - жартома відповів Пол. Він навіть не обернувся, щоб подивитись на брата.
Рей картинним рухом потер щелепу, яка все ще боліла.
- Спасибі, але мені вистачає по одному удару за ніч.
Через деякий час, по-скільки всі теми для розмови були вичерпані, Рей тихенько вийшов.
Пол і Соня навіть не замітили, як за ним закрились двері.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347586
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.07.2012
автор: Adam van der Vollen