Розтягнутий у часі, замаскований під вдаване пробудження, хворобливий та гріховний сон, який безсоромно, поза всяким сумнівом, з рішучістю вартою страти, минаючи власні межі, розриваючи замкнене коло, проникав в найпотаємніші закутки відвойованого в ночі особистого царства, заливаючи їх вишневим киселем апатії.
Або, якби раптом можна було доторкнутись до чиєїсь руки під ковдрою, нехай навіть холодної. Відчути, що біля тебе хтось помер, куди приємніше, ніж відчувати, що біля тебе хтось живе.
Вже другий тиждень. А так могла б втікати з гарячою чашкою в пальцях на балкон, викурюючи за звичкою дві цигарки. Відриватися на кілька хвилин, зігріватися, закутуючись в м’які, теплі ковдри. Цього могло б вистачити. І чіплятися за щось приземлене, щоб постягувати до купи обривки думок. Бо по підлозі завжди легше волочити, ніж понад хмарами. Ніяких мрій. Все легко і красиво, аж до відчуження. Від всього побічного. Від своєї долі і навіть від самого життя, що вже віддавна здавалося чужим. Це те, чого ніколи не вдається пояснити, навіть тоді, коли відчуваєш, що по-іншому просто захлинешся. Вдавишся. Після пробудження відразу ж визирала за вікно, щоб переконатися, що все ще й далі триває. Що можна бачити, відчувати запах, і більше нічого не бажалося. Настрашена передчуттями. Снів, що не сняться. А висять холодними, важкими каплями. Голосом, який губиться в тиші, вже не заповнюючи пустоти. Поглинутий іншими, значно байдужішими, але солодшими голосами. Майже приречений солод, суцільний, що виривається і свистить в підземних переходах. Неодмінно на інший бік. Та не обов'язково на той.
Вже примелькалися всі ці люди, які без кінця снують туди-сюди в клопотах. В гарячці, а подекуди й в агонії. Очі звикають до всього. До приємного правда, – там щаслива сім’я, квартира гарна, заморське узбережжя, – швидше. Але й до того, що кожнісінького дня, недоношеним немовлям вилазить з розпоротого черева світу теж, одні – болісно, більшість – з охотою. Потім все зникає, на мить наче якесь просвітлення, а далі ще швидше по колу, носиться, згущуючись, як набряклі чорнилом хмари після довгої засухи, перетримуючи весь надлишок вологи в собі, щоб потім залити потріскану землю. І тихенький монотонний стогін чи скреготіння цвяхом по склу, десь далеко, а потім все ближче і ближче, ось тут вже за вухом, по хребцях на шиї. Хворобливою навіть. Як улюблене пиво, чи музика, яка завжди з тобою. В нав’язливих пошуках виходу для накопиченого впродовж всіх самотніх ночей гніву. Вимащують руки в червоно-чорному місиві. Скаляться, облизуючи пальці. Бо є зачіпка. І тоді з’являється шанс втриматися, не зникнути непомітно і безвісти. Розглядаєшся по боках, під ноги, і нікого вже нема. Шпортаючись в темному під’їзді між незліченних сходин, кінцівок п’яних та сонних волоцюг, що забиваються в кутки, але їхні ноги та руки безпомічно звисають раз по раз тягнучись до випадкових перехожих, хто ненавидить підійматися ліфтом, інколи вони згортаються клубком, наче кров, від чого стає важко дихати, і так як біля гарячих материних грудей переживають холоднечі, прошиті посіченою небесною кригою Краще щоб драло в горлі від дешевих сигарет, тягнуло блювати, ніж від слів. Виходить, що так: подивишся, вимкнеш, і спати. А там, у тих страшних снах, нічого не вихопити, не запам’ятати, все за своєю диковинною логікою. І немає з чим порівнювати, до чого прикладати, як листок капусти до лоба. Тут же роздавить, наче ослаблі, пошрамовані руки кавун, просто щоб довести власну силу, правду, за якою століття нерозпізнаного досвіду. Бог – є зачіпка; для неї, коли вже ноги не носять, і спати, бо від сну не втечеш. Він всемогутній, в ньому нічого святого. Все ж так само, без різниці для кого і як.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347755
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.07.2012
автор: ларс