Було близько одинадцятої години. В черговий раз я йшов до свого лікаря, вже мали бути готові мої аналізи. Я піднявся на третій поверх, підійшов до кабінету номер двадцять два, та побачив, що туди прийшов не тільки я один. Я ввічливо спитав хто крайній в черзі, і з словами я буду після вас, сів на стілець біля вікна. Черга рухалась дуже кволо, а нові пацієнти все підходили та підходили. Та через деякий час черга дійшла й до мене. Я взявся за вхідну ручку і трішки прочинив двері. Я привітався і попросив дозволу зайти в кабінет… Лікар піднявся зі свого стільця, махнув головою, що можна заходити, а сам вийшов на коридор і сказав, що прийом на сьогодні закінчено.
Я трішки здивовано глянув на лікаря, та не звернув особливої уваги на це. Він попросив мене сісти, потім знайшов мою медичну картку, чомусь вона лежала окремо від решти, і відкрив її… Він довго дивився в картку і мовчав, мене це трохи насторожило. Зазвичай він розпитує про самопочуття, оглядає, слухає серцебиття, та міряє артеріальний тиск, а … сьогодні цього всього не було. Десь через хвилин п’ять він промовив, тихим, але тремтячим голосом, що прийшли мої аналізи і, … вони…, їх тричі переробляли, та… вони ідентичні. Тут я зрозумів, що все буде погано, бо, навіть, сам лікар так і не глянув мені в вічі. Йому теж було важко говорити. Тоді він попросив, щоб прийшли хтось із моїх батьків. З цими словами я відчув як в кутиках моїх очей з’являються сльози. Я встав… через пару хвилин, відповів йому, що кажіть все мені… а сам відчув, як починають тремтіти коліна, я присів на місце.
Минув ще деякий час тиші, і тут вже лікар піднявся підійшов до вікна і почав дивитись в одну якусь точку. Його слова перервали тишу, сказавши що в мене пухлина… пухлина на серця… злоякісна… в мене з’явилась дурнувата посмішка на обличчі та зразу ж пропала. Лікар так і стояв обернений від мене, і сказав, що мені дуже шкода, та ми безсилі. Тепер я відчув як по щоках ллються сльози… і не перестають. Я знову встав та збирався вже вийти з кабінету, та мене зупинив календар, і підійшовши до нього я почав його розглядати. Відчувши шум позаду мене, зрозумів, що лікар сів за свій робочий стіл. Та почав, знову гортати мою картку. Я продовжував стояти біля календаря, що висів на стіні і просто мовив, майже, не чутним голосом: «Скільки…???» Лікар знову занервував, та відповів мені, що три місяці, … можливо пів року…
Я не знав, що в людині може поміститись стільки рідини для сліз, та після почутих слів вони ще сильніше полилися з моїх очей. Я не витримав і сів на кушетку. А потім ліг. Тоді підійшов лікар і закачавши мені рукава, зробив укол. В голові трохи запаморочилось. Опанувавши себе, я замітив, що лікарю теж було важко. Я піднявся, сказав, що мені вже краще, і… ще довго вагався, та все ж таки попросив, щоб він нікому не розповів, а особливо моїй родині. Він вперше підняв очі і глянув на мене. «Чому?» прочитавши в його погляді, я не даючи йому це про знести, я відповів, що всьому свій час… Дочекавшись його позитивної відповіді, я, навіть, не попрощавшись вийшов. Глянувши на годинник, зрозумів, що був там досить довго, бо стрілки показували вже сімнадцять на другу. Цей зловісний час, я чомусь запам’ятав… і я рушив додому.
Вийшовши з лікарні, не знаю чому, та мені зовсім не хотілося появлятися вдома. Я блукав по місту. Довго блукав. Я проходив повз будинки, магазини, ходив по вулицях, наче по лабіринту. Зустрічав друзів, знайомих, та чомусь, не хотілося ні на хвилину зупинятися. Просто проходив повз них, навіть, не вітаючись. Не пам’ятаю скільки часу я так, наче в трансі по місту, і як я дібрався додому, але зранку я прокинувся на своєму ліжку…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348045
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.07.2012
автор: Крот